Село Пасторське Смілянського району Черкаської області
Інтерв’ю записала Галина Корнієнко
(Жінка співає)
"Котику наш, чи ти вмієш Отче наш? Бо я вмію краще вас, бо я в школі вчився. І з полички бився, а-а-а-а! Котку, не лізь на колодку, бо заб’єш головку, Та буде боліти, нічим завертіти! Була одна нагіточка, та й ту дівки вкрали, на кукли порвали. Кукли погоріли, дівки подуріли, а-а-а-а-а! "
- Ой! якої вам ще заспівать?
(Жінка співає)
"А люлі! налетіли гулі, та сіли на люлі! Стали гулі воркотать, стали наші дітки спать! А-а-а-а-а! Люлі-люлі-люлешечки, порвалися вірвесечки, Мама посукала, шоб дитина спала! А-а-а-а-а! Котку, котку, котку ж наш! Чи ти вмієш Отче наш? А я вмію Отче наш! та ще й кращеє за вас! Бо я в школі вчився, і з полички вбився! Школярики догнали, та чубринку вирвали! А-а-а-а-а!"
(Жінки співають)
"Кутю, кутю, добра горілка! Вип’ємо кутю ще й з понеділка! Вип’ємо кутю ще й з понеділка! Од понеділка, та й до вівтірка, Вип’ємо кутю, добра горілка! Вип’ємо кутю, добра горілка! Продамо кутю, як у череду, Вип’ємо кутю ще й у середу! Вип’ємо кутю ще й у середу! Пили ж ми кутю тоді й тепер! Вип’ємо кутю ще й у четвер! Вип’ємо кутю ще й у четвер! Продаймо кутю рябу телицю, Вип’ємо кутю ще й у п’ятницю! Вип’ємо кутю ще й у п’ятницю! Покиньмо кутю та всю роботу, Вип’ємо кутю ще й у суботу! Вип’ємо кутю ще й у суботу! Покиньмо кутю та й усе діло, Вип’ємо кутю ще й у неділю! Вип’ємо кутю ще й у неділю!"
Василина Антонівна – В. А.
Ольга Андріївна – О. А.
В. А. - Все, випили! І вино тоді зцідиться, а теє, та вода така ж мастка та гарна. От мить голову стали нею.
- Так, а де робили кегу? будь-яке дерево?
В. А. - Будь-яке, аби чистий тільки попіл. Ну, древ’яний, древ’яний! Ну, дерево, вони питають, дерево яке? Всяке дерево. Тільки шо чистий попіл.
- І потім крашанку брали і то мили так?
В. А. - Нє, як уже щолоком миєте, то крашанки ні, а як немає щолоку, то крашаночку розбить, по голові так оце ото, шампунь як, так крашаночку ото і по голові. Вимиєте-вимиєте! а потом водичкою. І вона ж така гарна-гарна!
- А дівчата обов’язково якісь зілля клали?
В. А. - Клали і чорнобривці, і пом’ярки, шоб цього, шоб повні були, а чорнобривці, шоб чорнобрива була, ловка. І цього, любисток, шоб любили хлопці, о! Це й я купалась в любистку. І шо ше? чистотєл отой, шоб.
- То для дитини клали?
В. А. - У купіль, да. А це, як вже родилося, то і миють, і кладуть чорнобривці. Василина Антоновна.
- А якого ви року?
В. А. - Якого? 16-го.
- А народилися тут, у селі Пастирському, чи ні?
В. А. - Канєшно! я ніде не була.
- А на якому кутку ви народилися тут?
В. А. - На якому? Оце оно йти на село, і ото туди вуличка, а то там Веселівка називається.
- Ага, на Веселівці.
В. А. - Веселівка. Весела я ж така, бачте! каліка зробилась. Якби я не була каліка, то в мене була б тоді.
- Оце у вас прізвище, а прізвиська у вас були у селі?
В. А. - Було, шо хочте!
- А як вас, наприклад, прозивали? чи це ви не можете сказать?
В. А. - Мене? Кіпці!
- А чого так казали?
В. А. - А того, шо я не знаю, прізвище Кіпці. І Кіпці, і Каламахи. І всякі є. Не дай Бог почули б!
- А від чого це так прізвиська дають? ви не знаєте?
В. А. - Від чого? я ж кажу - вона була цього, їхня мати у допрі, і там якісь калимахи ліпила, чи возили ті каламахи. Ну, робила там, понімаєте, у допрі так. І приїхала додому, та хто її питає - а шо ти там робила? а шо ти там робила? А вона - каламахи! я там каламахи возила та того, та пранно. О! пранно! а вона біжить (сміється).
- Чим ваші батьки займалися? вони біля землі працювали, чи де?
В. А. - Біля землі батько мій працював. А мати вмерла в мене в 40 год. Перед тим, ну ви не знаєте, в 33-м був, аби й не знав ніхто. В 40 год, в мене батьки були, батько був остався, і колеса! і сани! і воза! і пив він! і все чисто! ну все він, все робив! все! І так, і там в мєру потребляв, і в штундах в мєру потребляв. Так побув трошки в штундах, а там же горілки не пють, так я перейду сюди знов! (сміється).
- А скільки вас у роду було дітей?
В. А. - Десятеро.
- Десятеро дітей?
В. А. - Да.
- І всі працювали біля землі, чи як?
В. А. - Да!
- А в колгосп ви пішли в скільки?
В. А. - Я? як колгосп заснувався, то мені було може 7 год, може 8, а сім’я сильна, знаєте, як сім’я сильна. Так ті йдуть на роботу всі, а я їсти ото, мати їсти зварить, та - однеси їсти! на поле. А саме уже жнива. То я беру відро, жатки жнуть! люди в’яжуть! а ми отакі воду носимо, воду носим. Я не можу сказать, потому шо я, потом уже в 40 год мати вмерла, я осталась сирота, то це вже я робила вже шо хочете.
- То ви вже й в колгоспі тоді працювали?
В. А. - Уже працювала!
- Уже працювали, то це десь з скількох років ви там були? В колгоспі.
В. А. - Скільки років?
- У скільки років ви пішли?
В. А. - У скільки? ну, можна сказать, в год 10.
- В год 10, да. А щось вам тоді платили в колгоспі?
В. А. - Хліб давали.
- Хліб давали. Ото ви за хліб тільки працювали?
В. А. - Хліб, да! я більш нічого не знаю, хліб.
- А печений хліб, да?
В. А. - Нє! зерном! зерном. Як тепер дають пшеницю, так і тоді давали чи пшеницю, чи жито, чи шо таке.
- Ну, але достатньо вам було, щоб, як ви всі працювали, то хто вам там платив цим зерном, чи достатньо вам було його? чи ні?
В. А. - Як це не достатньо?
- А як її прізвище було, як оце дівоче?
В. А. - Дівоче прізвище. А! прізвище дівоче? не можу сказать, не інтересувалась була. Мені вже 78-й год осьо, а мати в 40 год умерла, яка я була.
- Да, ще малі були. Скажіть, а чи міняли в вас прізвища в 30-х, 40-х роках? як заміж вийшли, тоді міняли?
В. А. - Я заміж не ходила.
- Не буди замужем.
В. А. - Я заміж не ходила, просто я встрічалася з хлопцем, і страшно бідно було. Малесенька хатка була така. Нє! ше не було хатки! не було. І я рішила, дали мені усадьбу, ото я так жила. Понімаєте? Дали мені усадьбу, та я поставила маленьку хатку. А потом поставила хатку, то поставила і Надю. І рішила так, він каже - забираю до себе! А я кажу, шо я не піду. Потому шо мене оті рядна, ви їх не знаєте, кажуть - рядно і подушка, і всьо! я забуваться не люблю.
І він рішає так, а я кажу - нє! і ше й сильно горілку пив. І він є і січас. І січас я осьо 78-й год, а він і січас за мною. Але ж я людина така, шо я таке побачила, шо буде горілку пить, всьо! А старалась дитину заімєть для того, шоб я була не сама. А замужем я не дуже бігала, отак! і так я прожила вік, за мене так нічо в селі і не казали, шо я там або приймала кого, або що. Дочка єсть.
- А багато сестер в вас було?
В. А. - Три було, три.
- А як ви тоді хату розділили, як розходилися вже сестри?
В. А. - То де хату діли?
- Розділили як собі от господарство своє?
В. А. - Боже сохрани! ми ніяк не ділили. Батько оддав брату Петрові, і я осталася, це після 33-го, удвох. І сестра, сестра рідна. Це недавно вмерла, цього году. Я ж так, як найменша, хата під лісом була, бо він там, батько почав жениться, бо мати ж умерла уже після 33-го, та почав жениться. Та батько почав жениться, а хату взяв та поміняв під лісом. Ну, й вони порозходяться, а я сама ж той, та десь і піду. Раз пішла та другий. Раз приходжу - половини хати немає. Я заплакала та й пішла. на другу чи на третю ніч приходжу, і теї половини вже немає. Зламали і перевезли, і я опять така осталася, от так! Ну, все! то я плачу!
- А хто це зламав хату?
В. А. - А брат і сестра. Брат половину хати продав, а сестра другу половину продала.
- То вони так нечесно поступили, да?
В. А. - А мені дуля! Я не попід хатами, я не просить. А каждий день на роботу ходила і у людей ночувала. У людей ночувала.
- І ходили ж на роботу?
В. А. - Каждий день на роботу ходила. Каждий день.
- А яка в вас робота? що ви робили?
В. А. - У колгоспі.
- У колгоспі, а що саме ви робили?
В. А. - Ну поденно, там же і буряки сапала, і картоплі оті всякі. І як вже машина молотить, бо тепер комбайн, а то машина, і до машини ходила. І в’язати ходила, жатки жнуть, а я в’яжу. Все-все!
- І це все платили вам тим, що хлібом давали?
В. А. - Хлібом давали!
- На трудодні, так?
В. А. - Да, по 10 копійок в день.
- По 10 копійок.
В. А. - По 10 копійок в день.
- Ну за ті гроші ви могли щось купити, чи ні?
В. А. - Ну, купляли! Тоді 10 копійок були дорожчі, чим тепер 10 рублів. А то бідняки, можна сказать.
- Бідняки, да?
В. А. - Ну, так же, Надя? Хату? обізатільно!
- А яка хата в вас була? на дві половини, чи?
В. А. - На дві половини була ця дерев’яна хата.
- Дерев’яна хата.
В. А. - Дерев’яна, да.
- А жили ви в одній хаті всі, а друга була світлиця? чи як?
В. А. - Да нє, я не дожила до такого! жили у тій хаті, у тій хаті, бо батько поміняв. А хати були гарні.
- А хати були гарні. Але вважались ви бідняками?
В. А. - А от в бідняках були, поставили хату, та не вспіли її, одну довели до толку, а другу не вспіли геть і того.
- Другу половину хати?
В. А. - Да. А геть і вишпарувана вся, нада було вибілить, і тоді того. А ми й не вспіли.
- А це, а чому ви не встигли?
В. А. - А потому, шо 33-й год бєдний був.
- Ага! 33-й год почався, і це. А скільки ви землі мали? скільки батько мав?
В. А. - Батько мав 7 гектарів землі.
- А худобу якусь він мав?
В. А. - Коні були, корова була.
- А вівці тримали? чи ні?
В. А. - Колись були! ше я була мабуть отака о, бо казав батько, шо були вівці та були!
- То це ваше там таке, ви там?
В. А. - Родіна моя.
- Батьківщина ваша там?
В. А. - Да, да.
- Це куток?
В. А. - А родилася я отуди, кажу, маленькою мене перевезли.
- На Качурівку?
В. А. - На Качурівку.
- І там побудували на Качурівці велику хату оцю, що ви трошки не добудували?
В. А. - Да, да, велику гарну хату на дві половини. Була одна зроблена, жили, а другу вистроїли і не вспіли, бо був 33-й год. То оце він осісьо має буть. а там так було.
- Скажіть, а тоді ви не пам’ятаєте вже, як оті вівці, які тримали?
В. А. - Нє, як вівці, я не помню.
- Не пам’ятаєте, Скажіть, а тоді вже, за вашої пам’яті, одяг ви купували десь? чи шили самі собі?
В. А. - І шила! і купляла!
- А тканину де ви набирали? на базарі, чи де?
В. А. - На базарі, у магазіні.
- А в магазині було таке, що можна було взяти тканину?
В. А. - Були-були! були. У 33-му, я не буду вам казать, бо страшно! мерли люди, і я не помню, я не можу. А до 33-го, і після 33-го все в магазінах було.
- А в 33-му році в вас, ви вже не мали тих своїх 7 гектарів, звичайно.
В. А. - Нє! нє!
- Вже те все забрали? То вас розкуркулили, чи ні?
В. А. - Не розкуркулили.
- А якщо ж в вас 7 гектар землі було, і коні були?
В. А. - В нас коняка була й корова була, то корову продали, вже голод був. І так само й коняку. А землю то ми ж здали у колгосп, поступили в колгосп.
- А ще що здавали в колгосп? крім того. Кури здавали?
В. А. - Нічого не здавали.
- Нічого. А батько зразу пішов в колгосп? чи ні?
В. А. - Він зразу.
- Зразу пішов, і там працював. А де він працював там в колгоспі?
В. А. - Зразу працювали на полі, а потом в майстерні, обід гнув, колеса робив, вози робив, отаке.
- А він кращу зарплату отримував, порівняно із другими?
В. А. - До коханок ходив! тільки не пишіть цього (сміється).
- Кращу зарплату отримував?
В. А. - Канєшно.
- Ну, але також хлібом віддавали трудодні?
В. А. - А хлібом було, як получим пшениці або жита, і всьо. То є шо й намолоть, є шо й спекти, є шо й поїсти. Тільки шо вже матері не було, та й то. То знаєте, як він вже почав жениться, почав того. То було все розпалося. Я ж кажу, тіх дві половини хати оце ж в одній сестра жила, а другу то розкарачили, розбили. І я осталась, пішла собі робить все сама.
- А ось на вулицю ви вже почали як би ходити гуляти, то де в вас збиралась молодь?
В. А. - На вулиці, осісьо в нас, я жила отуто в нас вулиця. А без мене ніхто нічого, не заспівать, не затанцювать, нічого! Біля сільради, тільки тут сільради не було, а хата була.
- А хата яка була? просто хата чиясь?
В. А. - Просто хата була, а то вже її прийняли та поставили сільраду. То це було в нас на вулиці і гармошка, й бубон, і все чисто!
- А скрипки були в вас?
В. А. - Хто?
- Скрипки були на вулиці?
В. А. - Були і скрипки, і шо тільки хочеш.
- А хто в вас грав в селі на скрипках?
В. А. - Отут? та їх уже немає!
- Немає вже.
В. А. - Та це я осталась.
- А танцювали ви під цю музику, що ви кажете?
В. А. - Да! да! да. Співали собі.
- А весною, наприклад, як весна починалася, то ви виходили на вулицю всі разом?
В. А. - Усі! співаємо
"В середу-середу, пасла дівка череду-череду! Загубила корову-корову, запалила діброву-діброву! Решетом воду носила-носила, та в відрі вогоньки гасила-гасила! Скільки в решеті дірочок-дірочок, скільки в дівчат дівочок-дівочок!"
Ой, забула.
- А в вас казали - веснянки? чи як?
В. А. - Веснянки.
- Веснянки казали. А було так, що у піст не можна було співати? чи не було, нє?
В. А. - Да! у нас Боже сохрани!
- У піст не співали?
В. А. - Нє! нє! даже п’ятниця, оце дівка йде заміж, так, та ви мене запитайте, я все чисто знаю, це хіба тільки забула. Ви все перепишете тільки на мені. І цього, ото дівка йде заміж, так. У нас у теї хазяйки, де дівка йде заміж, значить це вечоринки, дівичник називається, цілий тиждень! Оце з понеділка оце начинається, а в п’ятницю нема.
- І взагалі й вулиця не збиралася в п’ятницю?
В. А. - Нє, вулиця такої співай, скільки хоч, а тільки весільної.
- А! тільки весільної не можна.
В. А. - Це ж там як ходила та дівчина по садочку.
- У селі?
В. А. - А мій брат такий із армії прийшов, так він до армії отако бігав по їх.
- Брата, да?
В. А. - І так усіх понімали, а так шоб.
- Ну, а приходили питати поради якоїсь там? чи щось таке? може й позичати ходили?
В. А. - Та це, Боже! шо п’ятниця то. Осьо тиждень, осьо другий, сюда-туда собрались і хлопці, і дівчата. Осьо в мене дівчата й хлопці, та випили та закусили. Грають, танці каждий вечір у хаті отаке в нас.
- Ну, а в вас така компанійська родина?
В. А. - Да, да. Уже, рідненька, нікого немає, уже всі померли, осталась я одна.
- Одна осталися.
В. А. - Одна.
- А батько у вас теж такий був компанійський?
В. А. - Компанійський був. Він різкуватий був, ну й компанія була. Ви таке пишете?
- А мама також була така от весела? чи нє?
В. А. - Мама нє, бо він ходив по других. Вона веселенька так того. Та по других ходив та сильно бив.
- Ревнивий був, да?
В. А. - Ревнивий. Він чи ревнивий, він ходив, він і ревнивий. Вона світу божого не бачила.
- А в вас в сім’ї часто там позичали щось? просили, щоб позичили? чи ні?
В. А. - А як же! це хто як воно було, я вам розкажу. Було то багачі, а ми ж сім’я, так. І це ж у нас усігда вечеряли, це ми вечеряли називається. А до нас ходили гулять, бо в нас були дівчата й хлопці, собралися, пішли на вулицю, я ше отака була. А я ж його пам’ятаю! Ну, і собирається сім’я, повечеряєм. Мати то їсти варить, о! а ті ж помагають. Шось ми варимо, варимо мундєрку, варим галушки, гречаники такі о. А це я вам хочу сказать, як багачі їли і бідні. А оце ж ми бідні. то галушки, то це з молоком, якшо була коровка. І того, а мундєрка, то огірків миску внесуть, або капусти. А батько робив в олійниці, а олія, яка тільки хочеш була! і гарбузова, і соняшникова, і жельова, і пакова, і макова. Да! І ото в нас у погребі яка тільки хоч олія, така й є!
А вони знають, ці ж багачі, прийдуть, а вже мати поливає, дівчата помагають. А ми ж уже ждемо, шоб уже ж їсти. Миска сильна, насипають! сідають за стіл! А ті дядько й тітка сидять та - ох! Антоне! я вам хочу шось попросить! А ми отак думаєм, мати скаже - ідіть до нас вечерять! та й усе. А шо ж таке? Я завтра принесу вам і борошна, і всьо, і картоплі, і всього, наваріть і нам. Бо я його таке саме варю, прийду додому, а воно не таке! А я сильно хочу! та ми, як вони сказали, та як почали варить, та вони в нас і їли все врем’я. Оце, понімаєте, як воно у нас, шо ми - ага! оце те зварим вечерять! оце те зварим вечерять! А багачі сидять і ждуть, і вони і січас є такі, і січас є. І ждуть, шоб то.
Це на другий вечір приходить Лакерія - Ларочко! а зварите сьогодні оце! я принесу. У нас і свого хватає! як я схочу зварить, то я зварю. Наваре, прийде - ох! яке ж воно добре! ох! У нас багацько мати варе, приходить ввечері. Хватить уже, Лакерія, я ж уже наварила. Вари ти, та ми прийдем до тебе вечерять. І на тому отстала од нас. А шо понімали за оце го, ніхто не брезгав нами! ніхто нічого в світі!
- Всі ходили, да?
В. А. - Да, усі ходили.
- Свині пасли самі менші?
В. А. - Да! і я пасла. А було 12 поросят коло однеї свині, коло другої 12 поросят. Ми не так, шоб ми бідно жили, а тільки шо бідно, шо 10 душ сім’ї було. Оце бідно (сміється). А так, шоб ми бідно, то так не було. І м’ясо було. І було, оце Великдень чи паску святить, то отаке порося батько заріжуть, обдєлають гарно, вичистять і начиняють, у піч того. А потом паска оце того, беруть на віз цього, дітей маленьких, ставлять ночви, порося, паска отака го, калачі, крашанки, посвятять. Їдем додому і обідаєм.
- А церква була в вас?
В. А. - А була церква, і січас є.
- Оце ж зробили в вас. А як називалась ваша церква?
В. А. - А як? церква та й усе.
- А коли в вас Храм?
В. А. - Дмитра. На Дмитра. Да.
- А скажіть, а батюшка в вас був, і ще хто там був у церкві? Батюшка.
В. А. - Батюшка, і жінка його, і я так не знаю, вони ж уже померли.
- А ви не пам’ятаєте, як це все було в церкві? чи за вашої пам’яті, коли в вас церкву розвалили?
В. А. - Бо я вже знаю.
- До голоду?
В. А. - Нє!
- Після? після голоду, так? Ну, але перед війною десь? чи в війну?
В. А. - А ви знаєте, мабуть після війни.
- Після війни аж уже розвалили. Скажіть, а от батюшка мав такий авторитет в селі? його поважали всі?
В. А. - Поважали всі.
- Поважали. А хор був в церкві?
В. А. - Був! так, як оце воно є, так у нас в церкві було все.
- Там був хор? там півча?
В. А. - А такі каліки, як оце я, валялися. Вони вже подохли.
- Скажіть, а от яка влада була у вас в селі тоді? Ну, сільська рада само собою, що ви пам’ятаєте, так? А якесь відношення до цього мав батюшка? Чи його так само поважали в селі? мабуть більше, чи менше?
В. А. - Нє! його поважали так, як попа.
- Як попа поважали. А влада то було само собою. А як боялися так гріха, чи що, то йшли сповідатися завжди до батюшки?
В. А. - І сповідатися, і я ходила. І люди йшли, і виводилися, і говіли. І усе понімали так, як на Паску.
- А в селі оце ж, як була сільська рада, і піп, то як вони так співжили? нічого?
В. А. - Боже сохрани! нічого! Все харашо було. Все харашо.
- А не було так, щоб батюшку там за це?
В. А. - Нє!
- Якісь мали там?
В. А. - Нє! я такого не помню. Ну, як вам сказать, як церкву розваляли тоді, то тоді батюшка.
- А де батюшка тоді? виїхав десь? чи як?
В. А. - Виїхав.
- Нема вже тих, що розвалювали?
В. А. - Нема, померли, подохли!
- А люди як до того ставилися, коли оце розвалювали церкву?
В. А. - Як? шо вони малися ставиться, як тоді слова не можна було сказать нічого против них. Сьогодні я можу сказать, якби того, то я б взяла палицю або камінь, так то ж було на отих, на його, на церкву. А я ж тоді не могла слова сказать нічого! потому шо за слово та й судять.
- Та й судять. І багато у вас в селі було так, що от десь забирали, десь зникали люди, чи ні?
В. А. - Нє! не було, потому шо держалися люди.
- Старалися нічого такого?
В. А. - Да, старалися.
- А чому боялися?
В. А. - А чого боялися?
- Були такі випадки, що десь їх там чи судили, чи що?
В. А. - Ну, канєшно! єсть, шо ото те скажеш! і ото те скажеш! скільки таких, із-за того люди й держалися, ніхто й не говорив.
- Ходили ви в школу?
В. А. - Нє, я в школу й одного дня не ходила.
- Не ходили. А чого не ходили?
В. А. - Потому шо нас було сила, от, і я поки виросла, і оце стало отаке го, отаке го! То голодовка, то бєдность, отаке, отаке! то я не ходила. А 10 душ і знаєте.
- Ясно. А це як ви і маєте таке уявлення, як стали колгоспи, то зразу стало гірше жити, да? чи ні?
В. А. - Нє, не то, не в тім, шо гірше жить, нє. Я вам можу сказать те, шо я багато не жила ж, бо я мала була при тій власті, а я при колгоспі жила. То в колгоспі я не могла сказать, шо плохо жили. Хліба давали, хто робив. Платили.
- Але були такі, що от було їм погано жити? саме в той період.
В. А. - Не знаю даже.
- Не пам’ятаєте.
В. А. - Сильно погано, як оце го осьо, то це, то оце!
- Люди жалкували за тим, за своїм господарством? за тими кіньми, які забрали?
В. А. - Не помню.
- Не пам’ятаєте.
В. А. - І тепер згадують, шо раньше було лучче жить. Скажіть, пожалуста, мені це, шо то там пише? отак і пише? Отако шлях, отако туда ряд такий, туда ряд. То я ше мала була. Оце туди баби сидять і насіння лузають.
- У неділю?
В. А. - У неділю, в празник. І туди сидять жінки. - Василинко! біжи нарви слив! А в нас були сливи оті червоні, гарні. Я піду, та ото в сито натрусю, виносю. Так було. Сьогодні нема коли вгору глянуть людині. І нема в хаті, шо їсти! Правду я кажу? правду! я єдине за правду. І отак я тільки можу це сказать, шо погано їм, як раньше. Даже моя оця го, я розказувала їй, і вона каже - раньше ж було, раньше ж було, шо вона вийде і сидить, простелила чи платок, чи ряднину, чи шо, і сидить і насіння лузає. І ввійде в хату і наїсться, напється. І наїсться, напється.
- І не робили в празники?
В. А. - Не робили, не робили.
- Ось чи в великі свята не робили? чи і в менші?
В. А. - Ото як празник, не робили.
- А в колгосп як? теж не йшли?
В. А. - І в колгосп не йшли! і в колгосп.
- Оце, якщо серед будня от якийсь празник там?
В. А. - Да, не йдуть, сьогодні празник! сьодні празник!
- То дома?
В. А. - Да.
- Наймитували в селі, так? а хто йшов в найми? наприклад, до багатших, так, ішли?
В. А. - Да! да. От, наприклад, у нас був Захар і Оксана. Вони служили у панів, тільки не довго. Послужили вони півгода, а він же багач! оце стільки й стільки! А батько сказав - я лучче заберу додому, нехай роблять.
- Це ваші брат і сестра?
В. А. - Да, я заберу додому, а ти моїми дітьми не спользуєшся. Забрали. Больше вони не служили.
- А що, а що платили наймитам тоді?
В. А. - А шо? сорочку пошиють та спідницю, та й це.
- То й ото за це служили?
В. А. - Так, ото за це.
- А не було так, щоб давали гроші? Ні, не давали. А що вони робили, ваші брат і сестра?
В. А. - Пасли. А прийде додому, то шо заставить, то і роблять. Заставить копать - копає, заставить того, усе робили.
- Ясно. Але от ви не пам’ятаєте, от як вони до наймитів ставилися?
В. А. - Нє, не знаю.
- Не знаєте. Ну, вони їх не ображали, нічого?
В. А. - А ми його не слухали, хіба ж ми його того. Вони ж нам не то, прийдуть, то нічо не кажуть. А хіба ж ми чуєм? то ж далеко.
- Ну да, що вони там. А ви не знаєте, от як наймитували, то на скільки наймалися? на сезон там?
В. А. - На сезон! Год, чи 6 місяців, чи два года, на сезон!
- Наймалися. Називали на ви?
В. А. - На ви!
- На ви старших. А не можна було так, щоб на ти назвати там?
В. А. - Нас приучали так. Як з дитинства приучили, так і тоє, так ми й казали. А сказать нам інакше, то нє. Каже - шо я тобі товариш? я тобі не товариш!
- Чи так на ти?
В. А. - Моя дитина й січас на мене каже ви. А як же!
- А в селі взагалі то як кажуть? на ти, чи на ви?
В. А. - В племянниці в мене були діти, оце ж вона вмерла, то на ви.
- Всі на ви казали?
В. А. - На ви, на ви.
- І ви на своїх і батьків?
В. А. - Да! У другої племянниці на ти, мама - ти, тато - ти.
- Ну, а як до цього люди ставляться, що так кажуть діти?
В. А. - Осісьо сусідка в мене, дочка в неї на ти, то вона, я не знаю, як кому, така здорова! ти, мамо! ти, мамо! Нє, я думаю, я не знаю, як кому, но, по-моєму, я своєї змалечку, то я не казала Наді казать ти, і ви. А вона просто, була у неї подружка, в неї мати вмерла, і вона на маму ви, а ця й собі - мамо, Валя ж каже ви, то й я буду казати. Як собі схочеш. А далі таке ж, як люди кажуть, то по-разному. Але вона завикала, то й завикала. Каже - мамо! у їх в школі кажуть, шо нада казать на учительку.
- Під колективізацію всі пішли в колгосп у вас у селі? чи ні?
В. А. - Да, почти всі, почти всі.
- А були такі, що залишилися осібно хазяйнувати? чи ні?
В. А. - Нє, не було. Це вже я була тоді ше мала, а Качурівка це ж то була, а ходить я далеко не ходила сильно. То, шо близько. А на Качурівці усі пішли.
- Усі пішли. А скажіть, то вас заставляли якось іти в колгосп? чи сказали, та й всі йшли? чи боялися того, що не йти? чи ні?
В. А. - Я не помню такого.
- Ви не пам’ятаєте.
В. А. - Шоб боялись, шоб не йти, я не помню.
- А їх за те карали може, тих, що не йшли до колгоспу?
В. А. - Я карання ніякого не знаю. Не памятаю.
- А такі, як ви кажете, що не йшли в колгосп, того що самі собі якось заробляли на прожиття, чи ні?
В. А. - Я не помню. Не помню. Осібно, казали - живе собі осібно. А як воно.
Жінка - Я з 32-го року, оце мені 27 вересня буде день народження.
О. А. - Вона заховала отако в глечичку, тамо в попіл заховала у лежанці, думаю - може хоч ця пшениця останеться на пашу. І те вигребли, найшли! і остались ми тільки тим, ну в нас було троє, я вже ж після 37-го, а в мене був брат 21-го року, 27-й, це 32-й. Остались живі, шо в нас корову не забрали, бо батько в колгосп пішов. А хто не пішов у колгосп, то в тих забрали і корову, і все геть винесли. Оце таке робили, хто не пішов у колгосп, забирали геть усе! От у тіх, хто пішов, то одежі не забирали. І не забирали корови.
А хто не пішов у колгосп, забирали одежу, забирали скотину! оставляли голу хату й сім’ю. І отак люди мерли! поки ше хтось мог чимсь там, хто мог чимсь піддержать, так всі були голодні. А у всіх були сім’ї. Хай знають! бо його ж багато прикривають, його ж сильно прикривають тепер. Нехай того. Я сама розкажу. Таке було, да.
- Багато вмерло в селі?
О. А. - Та куди! їх посчитать не можна! скільки їх вимерло! Сім’ями вимирали. А скільки в кожного, це мама всігда згадує, це Маша Цимбал, то це в Цимбалки цеї були діти, та каже - йду на роботу, а вони просять, на дітей не можна було дивиться, як вони мерли. Дуже багато! сильно!
І був один случай, шо жінка отам, де ото за церквою, там стояла хатинка, я її ше помню, ту хатинку. Там жила одна жінка, в неї був хлопчик 10 років. Замітили люди, дитина наче не вмерла, не забирали і не виносили і чують – пахне, а вони там всі. Оце один такий случай.
А в мене дід тільки вмер, а так вся сім’я осталась. Була корова, була телиця, то зарізали, та варили, та все ж таки навар був. Варили, ставили горшки, розпалювали, бур’яну накидали. Таке.
16B selo Pastyrske__HK
О. А. - І ото так жили. Бур’яном кормили. Ноги пухлі, і дитина. Як вона могла кормить дитину? А на роботу гонять! дитина маленька, та ніхто на це не дивився і уваги не звертав! А винесу в повітку, каже, на солому положу, воно пухле ж таке, прийду, а воно ше живе! А шо ж воно з тії груді потягне, як та мати пухла. Ой, да! розказувать важко. Такий красавець виріс! високий, стройний, глаза голубі! А то, каже, вже такий нікудишній був, геть уже думала, вмре! А сусід був, уже нема, старий був. А в нас ше й корова була, але молочка не давала.
А тоді сусіди вже почули, дивіться! люди самі умирали, а які були подільчиві. Почув, шо це ж уже такий Мітя, та тут у нас оце на кутку, в нас був такий манісінький, а то вже всі старші були. та приніс йому блюдечко сметани. А ці були дома, Родя був, Родіон, і Вася це ж. То він каже - я чув, шо геть при смерті, то дайте хоч сметанки. І поїв він ту сметану, і такий ото і заснув.
Мама приходить з роботи, а він каже - мамо! дядько Йосип приніс сметани ціле блюдечко, ми йому всю віддали, він її з’їв і вмер. Мати каже - ну шо ж ти зробиш. Коли до його - а він живий! І став з тих пір поправляться. І була дизентерія, і вижив. Ви розумієте, ну таке тоще тіло, оця сметана його спасла. тоді вже кажуть - оставсь Мітя живий! оставсь! стали ше сусіди приносить. І так він і виріс, і по цей день. Вже 61 рік. В Московській області живе. Тоже оці злидні розігнали по світу. Батька в войну не стало. Таке життя.
В мене діда, баба ось тут живе, та діда вислали, бо він був жандармом до революції. Це мамин рідний дядько, мама сиротою росла коло їх. Його не мали права наче так убивать або шо, бо він був син бідняків, але ж був вірний царю. А то при царю були його піддані, знаєте, шо царя. Дуже гарний на вроду був, в мене й карточка його є, дуже гарний був такий високий, стройний. І це ж їх підбирали по росту, зовнішній вигляд. І він коло царя був. А потім уже до 35 років чи до 40, а тоді вже він працював на желєзній дорогі. В 16-му році він приїхав. І вже як почалась колективізація, то його вислали на 4 роки, просто вислали. А жінка його осталась, вона була панянка, сама пані була. Ну, вона жила й робила тут.
І в їх у хаті на квартирі жив тоді, був як же його? чи Рибкін? жив. Та його всі знають, він в колгосп набирав. Та каже мама - це ж папа готовить їм їсти, а ми ж сім’я, їх жалко. П’ють крашанки, і все. Ну, крашанки тоді тільки жовтки, а білки одкидали. Дід казав - зачєм єго в сєбя бросать, когда оно нє пріносіт нікакой пользи? Та білочки бере, та й зжарить. Начала його підгодовувать. Потом кашки трохи вкраде десь у чашечку, там ну шо, чашечку таку манюнічку принесе, і ми теї кашки. Ми недалеко жили так. Він замітив це, шо баба собирає ті білочки, і став в помиї викидать. Баба каже - та нашо ж його в помиї? в мене внучки маленькі. Зачєм? оно нікакой пользи нє дайот! Як вони іздівались над нами! То це на роботу батько й мати йдуть, та у нас і досі десь і дома з желіза зроблений, такі черпаки, то давали той черпак. А дітям нікому ж не давали.
- Тільки тим, що працювали?
О. А. - То це батько з матір’ю один черпак вип’ють, а один принесуть дітям. Шо пережили люди, це страшне пережили. Шоб показать настоящий, то його мабуть не знімуть. Шоб його настояще показать. А ми ж мовчимо.
- Це як у Греманії його? в 42-му році?
В. А. - Первого брата, вже померли декотрі, а я ж ходю. Ше ж дівчинка, та ото з малясою, а я ж то ложечкою це, та й дивлюся, шоб ніхто ж і не бачив. Та шоб не та маляса, я б подохла То вже осталася, уже тільки жить, і нема нічого. А я то на ту малясу, малясу.
О. А. - А малясу знаєте для чого? шоб мошкара, все падало, на бурячних полях ставили. А люди їли.
В. А. - А потомечки замітили це, так я шо ж, ше не самостоятільна ж така, а знаю, шо треба брать сапу, та кажу, шо сапай, а вона сапає. А я тоді, як нема нікого, то я збираю буряк же ж той. А як кидає за сапу, то сапає.
О. А. - Да, спасалися так, хто як мог.
- А ви кажете, ті, що були там при владі, то ті мали?
В. А. - Ті не страдали!
О. А. - І ті, хто возив, їм же давався хліб. Хліб давався отім, шо возили, звозили, їм давався хліб. Губопники їх називали, цим давали хліб, кормили їх. Вони здорові були! Їм їди давали отако. І хто був при власті, мого чоловіка родич, дід, він був бригадиром тоді, то каже - вийдем пухлі, сидимо, тільки ж про їжу й переживаєм! А чого, каже, ви такі погані? а мені баба наварила борщу з куркою, каші, чи те, локшини з молоком! Чи це думали, шо на Україні таке буде?. Кажу, дід Василь Корніюк. А то прийшли німці, то він перший зустрів німців із обіймами, з усим!
Начальство не страждало, нє! нє! страждали тільки отакі. Вобше, хто йшов у колгосп, я ж кажу, то тім хоч дали шось, не забрали. А це й бідні були, а золоті хрести були і в батька, і в матері. І золоті хрести були, сережки. то десь тато їздив міняв оце, одежа була така гарна. То це все проміняли, не осталось нічого. То оце так спасались. А в кого не було нічого, то повимерли всі. Оце таким ми спасалися. Проміняли все. Хати вже й не запиралися, в їх уже не було нічого. Були такі ше, а то більше вони були вже одперті, в їх не було даже подушки, люди промінювали.
- А кому ж вони несли це все?
О. А. - Отак їздили, возили, возили десь їздили. Ну, отакі й наживались, як оце го. Оті, шо були при власті, вони й наживались. Вони просто брали. Вони без усього заходили в хати забирали. Понравився рушник гарний, був у нас, ікони були, вони й тепер є. Ми їх ховали дуже, ну їх зберегли, ті ікони, дуже гарні. Батько за їх коні продав, та оддав. В мене батько й мати дуже релігіозні. то був дуже гарний рушник, мама каже, прийшли - а! такий рушник! здер і пішов. Нічо ж не скажеш! ти ж не мав ніякої власті! Слава Богу, шо він його взяв, аби він тільки душі не брав! розумієте? таке було становище. Ніхто нікого нічо.
Могли скриню одкрить. Все ховалося з скрині, шо таке, ховали люди. Й рядна забирали, і все-все забирали. Ховали! Закопали! в мене повітка, в нас і досі яма там, бо батько все закопував у землю. Ящик такий збив великий і закопав усе ото таке, шо краще було, закопав. А тоді возили ото та міняли. Хто зумів ше кой як зберегти шось, то ото так спасали життя. А в кого не було й цього, то помирали зразу. Мій батько то їздив, такий був він. І було трошки, шо мінять.
І таке манюсіньке купив поросяточко, каже, одне. Ну, самі голодні, а шо ж воно їстиме? каже - просто сіна натрем тако та з водою, та воно то поп’є, та зимою. А до буряка, до картоплини нічо не осталось! нічого! Якось так і жили. Ото так, в кого шо було, я ж кажу, то тоді їздили, поки попромінювали, бо ждали вже весни. А вже весною перейшли на трави, на бур’яни. То це тако жили. Оце ж була в нас та корова, вона не доїлася, яловка, то тато зарізав та м’ясо продав, та там купив якоїсь крупи, а то самі трошки їли. Ото так спасались, хто як міг!
Але ж, а тоді, каже мати, близько до весни, і таке манюнічке, як шапочка, а сусіди рядом, в нас город тут малий коло хати, жито було посіяне. А сусідка каже - ну шо з ним робить? ну це такенечке воно осталося, і здохне! Та сусідка каже - та ти його випусти, воно буде пастися, і відпасеться. І стали на жито, вчили його пастись по тому житові. І воно так росло літо, на траві паслось. Ніхто його не трогав. Таке, каже, чорненьке, то всі знали, шо це Андрієве поросятко таке одне. І люди добрі були. Ви знаєте, ніхто не крав даже. Голодні були, а поросятко те ніхто не взяв.
Ми вже дождались хліба, дали ж хліб у колгоспі. Дали чечевицю. Казала мама - ячмінь, це все було хліб. Уже можна було його й молоть. Ну, трошки там і пшениці, і в городі було посіяне, уже був хліб. Картопля вродила. І вже не забирали. І те поросятко, каже, ми вже його вигодували.
І к Рождєству, як годиться по наших обичаях, закололи. То, каже, було весь куток зійшовся! не в кожного було те порося, а це така радість була! таке торжество було! Вже його закололи, обсмалили, і весь куток зійшовся, і ми його так з’їли, те порося! Ну, там шо осталось, а то всі-всі-всі поїли. Такі вони раді були, шо осталося, вони на весь куток празнували! Отакий був народ дружний, і отак він і спасся, мабуть, оце, шо такі були люди дуже дружні.
А то отуто ж, де там хата колгоспна, шо це в їх, вони були наче не пішли в колгосп, сім’я велика, забрали геть усе! і остався один хлопчик, мама каже, такий може 24-го року, такий. Каже - ми всі кутком сусіди рішили, хоч одну дитину, шоб же ж наслєднік на цю хату остався. І його по черзі кожен день годували. Оце сьодні, скажем, ми, шо в нас там є. І Ваня, завтра уже будеш іти до тих. Він знав, йому сказали - Ваня, приходь! От ви скажіть, сьодні не дадуть їсти, а тоді давали! Оце приходить, каже, шо ми їмо, те й він з нами їсть. Шо ж, вода, трава, і ото ліпьошки з того. На другий день іде до тих сусідів. В кого молочко, то йому кожен день, він знав, шо як він рано взяв бутилочку молочка, випив, він приходить. І вже знали всі, оце в нас не було, корова не доїлася. Прийшов до сусідів, вона йому бутилочку налила молока рано. А ввечері йде до другої, друга дає. І так його піддержували, спасали, шоб він остався один.
А потім, каже мама, йшли ми з роботи, Паланка в нас вулиця називається, це старовинне, там колись був монастир у тій Паланці. він ішов, каже, з паланки, ніс бутилочку молока, а вже ж жито було таке молочне, шо вже можна було його, а в їх у городі було посіяне жито, і він, тоді дуже ше багато людей померло од цього, шо почали їсти хліб, а тощі були, і получався заворот кишок, і мерли. І він, каже, видно поїв цього житечка, випив молочка. Рано заходим, ідем на поле, каже, а він лежить мертвий. Це тепер згадую та плачу. Вся ж сім’я померла. Вже хліб пішов, а він вмер.
Отакі були люди, так жили. Ті старі хоч наїлися вже того хліба. Який не був, то був хліб. І борщу ж наварили з картоплею, і все. та шо ж робилось над тими могилами! копались просто такі сильні ями, це ж не кожну людину хоронили, а так скидали, як ото солдатів, вивозять у цю яму. Загорнуть і рядом другу. І там ями такі стояли на кладовищі. А тоді вже, знаєте, як були голодні всі, полумертві, то вже наче й не плакали. А вже ж як дождали хліб, шо на тому кладбищі робили! день і ніч кричали люди! хто пооставався, чиї діти, чиї батьки. Каже - таке робилось! не можна було. А нада було на роботу йти мимо кладовища. Було, каже, йдеш, і рано йдеш, і ввечері йдеш, і коли не йдеш. А там зимою крики були! Уже ті могили позаростали. Довго їх охороняли, і оправляли всі, чиї там були. Уже їх тепер нема. Там кажуть старе кладовище. Вони то є, тільки вже такі.
- А потім забороняли вже туди ходити? пізніше?
О. А. - Ну, хто зна вже, як потім. Воно, знаєте, почалося, це ж опять почалися оці ж репресії. Опять же люди почали бояться всього.
- Тоді вже перестали ходить?
О. А. - Це зразу в 33-му ше ходили, а тоді вже, канєшно, тоді мовчали і Боже упасі! хто там, шо там. Було, каже мама, а ми жили так, тато в нас дуже натружений такий був, трудився.
- А ким він був?
О. А. - Та обикновенний він був, як у селі кажуть - майстер дуже хароший, плотник, столяр, бондар, оце така.
- А як його прізвище?
О. А. - Андрій Тарасович. Був це така знаменитость у селі. Хати він всім людям робив. Усе тако. Шановний такий. Була сімя шановна, добродушна. То, каже, було таких висилали. Ну, й тато попав туди. Ну прийшов один, а там в сільській раді засідали. А мама була считалась батрачка, вона була сирота. Хоч моя мама була з багатої дуже сім’ї, її батько. Оце моєї мами мати пасторська, а батько з Кіровоградської області, село Кропчини, Хмельницький, був багатий дуже. Ой, і коли оце почались оці вже, все таке, і він став сильно пить, все пропив, програв у карти, і в 16-м році вони остались нищі. мати вмерла, його в 19-м році всьо ровно вбили. О! і він сімю пустив по світу. І оце моя мама росла коло дядька, коло цього.
- Пасторського?
О. А. - Пасторського. Коло діда. Зразу дід і баба були, а потім дід і баба померли, вона коло цього дядька. він її заміж оддавав. І мама считалась як батрачка, бо вона була сирота.
- Вона наймалася?
О. А. - Нє! вона не наймалась Вони тільки сироти тоді считались вобще в дореволюційне таке время. Нє, вона тільки коло дядька, він її ростив, а вона ж була сирота. І дядько ж не був багатий, в їх було всього 3 десятини землі, у маминого діда того. І вони не були багаті. Це по батькові вони були багаті. То до його прийшли звечора, каже - зайшов чоловік, там же ж були люди й добрі, всякі. Каже - Андрій Тарасович! А ночами ж забирали, в нас уже стояв мішечок з сухарями і більйо положено. Знали, вже всі так трусились і знали. Як ніч іде, каже, так тільки шо стукнуло, вже й схватились! вже в цю ніч по тебе прийдуть. Ну, шо ж, прийдуть. Уже, каже, ми до цього були готові. Так, як ото до смерті людина готовиться.
Прийшли. Взяли. І ну шо ж, пішов без слов. Але відпустили. Забрали. Там ше тоді такий Златополь, там таки розібрались, шо мати з бідних, а батько з середняків. Не з багатих, а з середняків. І випустили. Так він вже остався. Ну, це вже війна, то це таке, війна була, вона його забрала. то так ми ше осталися, я ж родилася у 37-м. І ше йому те, шо оце я родилась, то це вже пізніше було, як його брали. Бо я родилась в січні. Ше й те на його сильно покапало.
В нас був голова колгоспу Задорожній. Він був дуже хороший голова, такий людяний, і дуже гарно так вів справи, так розказують. Ну, а в 37-му ж таких людей забирали. А в його не було своєї хати, там в діда хата така старенька, він там і жив із сім’єю. В нього і син такий, як я. І його забрали, Задорожнього того. І цю сім’ю, там було четверо в їх дітей, там один манісінький був. А в них ше було, кажуть, п’ятеро. Вигнали, викидали з хати прямо надвір. Викидали і все! Ну, таке врем’я було. Викидали з хати, а ти як хоч, виживеш? виживеш. Не виживеш, так і буде.
- І куди вони йшли в такому випадку?
О. А. - А хто як возьме, то возьме. А всі ж боялись узять. О! а вони ж були, в їх хати своєї не було. Даже і своїх викидали, в кого свої хати були, то разоряли ж, викидали. Але аби це була хата людей багатих, вони втікли після колективізації, ці люди, а хату покинули. І тато йшов на роботу. Там була, де тепер магазин, там була майстерня, ше я її помню там у центрі. він ішов туди на роботу. Але бачить - ця Задорожня, сиділа з тими дітками отако надворі, знаєте. Як викидали з хати, все забрали, дитинка на руках. І ті коло неї.
А отуто, де це ж вони живуть, і де оце осьо хата стоїть, тут жила така мамина дуже подруга, вона й досі жива в Волгограді. І моя мама була сирота, й вони сильно дружили. І вона, її чоловік був воєнний, кум, родич він, тітки Васьки дядько він, це вони родина. Він був воєнний, вона була коло чоловіка, він уже в армії остався, а тут жила її мати. І мої вже батьки доглядали її матір, наче так, і поховали її мої батьки, і все. І хата була, вже її, тої хати нема. Той тато зжалився, він такий був добродушний, і взяв цю ж Задорожню, а ця хата, як колишні хати, на дві половини, земляна така. І то вона з дітьми у ту хату, до теї баби, Лебединька була фамілія теї баби. Лебединська. То вже в нас в селі таких нема, ше одна чи дві таких фамілії то виходить.
Він прийшов, каже - візьму тебе, поки десь шось найдеш. Сидить надворі. Ну, а це ж ви знаєте, тоді шо це значило, дать такій сім’ї притулок. Це тоже. Ну, якось його спасло те, шо ото мати була. Не забрали. А кого забирали, то з хатів же вигонили. нас хоч, ми остались, і тато з нами, і у хаті всі остались. Таке люди пережили. То страшне було. Всі боялись один другого, не знали, хто що скаже. Кожен мабуть через одного шпигун. Таке. Такий час був.
Осьо був такий випадок. Сусід зайшов до сусіда йти на роботу. Оце його дочка ось тут живе, вона ще живе, його вже нема, того батька. Треба їхати на роботу. А в того сусіда сидить ше один, жінчин брат, і снідають. І вони сідають на табуретці. Вони йому - сідай, Семен, з нами снідать! І чарка на столі. Тоді ж не так пили, як тепер, а така чарчина та була. він сів з ними поснідать. Та налили чарку йому, а тоді ж з буряків варили. А закусить, каже, оце суп, нема чим. А він, і цибуля ж лежить, як обично. він каже - та осьо, є ж сталінське сало, я оцим сталінським, цибулину назвав сталінським салом. Я осьо ним та й закусю. Ніби ж нікого тут не було. Сусід і сусідова рідня, брат. Він вийшов на поле, за ним прийшли. І 10 років одсидів, як пить дать. За те сталінське сало. Оце так тоді було.
- Боже мій! а от ніхто не пояснював, чому це так було?
О. А. - Хто нам пояснить? це ж власті! Це ж треба в їх питать.
- Правильно. Але ж між собою люди чому так?
Жінка - Чому так? хто й зна, чого так! чи може пригрожували кому, та визивали. Це хто зна!
- Чи така паніка була?
О. А. - Чи така паніка була? чи чого? хто знає? Ну, не всі ж були такі. Не всі були такі, канєшно. Мої батьки такі не були. Та й багато таких не було людей. Може визивали, хто зна! Це я не можу сказать. А таке було.
- А до бідних, або до тих, кого викидували з хати, як до них ставились? жаліли?
О. А. - Ви знаєте, жаліли, люди жаліли. Якщо, наприклад, хоче хтось дать хліба чи шо, то я даю так, шоб ви не бачили.
- Щоб сусід не бачив?
О. А. - Боже упасі! Боже упасі! Боже упасі! Помагали, і один другого кожен боявся. Вночі там принесе, чи там шось, якусь, як тоді казали, ганчірку, бо ми ж були голі й босі, а ходили в полотні. Хоть якусь полотняну спідницю дасть, чи шо. Ну давали так, шоб другий не бачив.
- Це перед війною?
О. А. - Да! да! да! да! в тих роках. Боже упасі! шоб ніхто не бачив! Давали. Було ж мама каже, і це ж вони вигнали ту жінку з цими дітьми. І оце ж вона тут була, ну вона тут недовго була, потім її чи якась родина забрала, чи шось. Ну, нехай вона тиждень, два, чи скільки там була. То це ж ідуть, а їсти, сімя ж, їсти. То це ж ідуть мої батьки наче ж бабу, бо всі знали, шо вони доглядають цю ж бабу Лебединську, шо це ж як опікунами були, чи як. Короче, вони її доглядали, мої батьки. Несуть шо там бабі їсти, цим часом це ж шось несуть і туди людині, шоб шось там.
- Ну, а вона десь працювала?
О. А. - Їх і в колгосп на роботу не брали, цих людей. Ото вигонили, викидали й роботи не давали. Вони ладні були йти проситься на роботу. На роботі, хоч вона на роботі знала, хоч те там кіло чи скільки хліба дадуть. І там якоїсь затирочки зварять, бо тоді варили там на полях. То вони ж не брали цих людей. Їх, вони були отвергнуті всим, розумієте? вони були отвергнуті. Не могли на роботу устроїться і в містах, і в селах. Робочих рук даже, може хай би їх не брали, я чула якось, там жінка виступала, розказувала, як і теля в їх, і все. Їх не брали на роботу. Це було дуже велике щастя, шоб вони могли це на роботу. Ото вони десь їхали, виїжджали. Ото через то ця Україна по всім світі. Там ото вони шукали роботи. А то тут вони, в своєму селі вони отвергались. Хотів би хтось дать, то й він і сам піде, і не буде роботи. Ото пожаліє, скажем, голова візьме на роботу, та як же я візьму?
- Оце так боялися?
О. А. - Боялися. Таке було коло замкнуте, шо усі боялися. Всі були під тим страхом, шо вдень, каже мама, тих, а ніч приходила, всі були такі люди, які більш-менш, всі, всі. Таких уже, в кого не було ряднини в хаті, то так уже, тому вже всьо ровно. А хто ж таки хотів ше хоть шось рядно шоб було вкриться, то таких людей грабили. Таке було. Да, оце время, шо оце було колишнє, це вже було добре.
- В порівняні з тим?
О. А. - Та куди вже!
- Або хто не знає того часу, а це, як ви знаєте.
О. А. - Ну, я знаю з слів, а хто пережив. Ось тьотя Вася наша, то це канєшно вже було таке, не було на чому спать, не було шо їсти. Тим паче, дали селянам пенсію. Першу принесли 12 карбованців. А яка це радість була для їх! В 60 років уже, першу дали в 60. Яка це була їй радість! То, шо ми її, нас троє, не обіжали, вона в нас не обіжена була, і все. Но все рівно вона - я ж таки свою маю! знаєте, шо це було? морально! Як це для людини було, шо я ж таки маю своє. Воно дуже-дуже цінне, які оце пережили, оцей час, оцю пенсію, вони її так цінили! Вони молились за цих правителів! Ми не знали, луче вони роблять чи хуже, но для їх протів того часу, то це був рай!
- Скажіть, будь ласка, а як ваше прізвище?
О. А. - Лісова Ольга Андріївна.
- А якого ви року?
О. А. - 37-го, 12 січня.
- А народилися тут в Пасторському?
О. А. - Тут! я народилась, і росла, і жила. Ну, то я до 15 років, бо школу закінчила в 52-му році.
- А ви в школу ходили, скільки ви класів закінчили?
О. А. - 7 закінчила, в нас була 7-лєтка в селі. Я закінчила 7 класів, ой! життя таке тоді було важке! В нас такий сад був великий, тато насадив. А платили за кожне дерево, то ж те время було сталінське. Платили за кожне дерево, за корову. Була й корова в нас, якось так жили, та мама одна з нами. І вона робила, і ми робили. Важко так було.
- А в колгоспі ви почали робити вже після того, як школу закінчили?
О. А. - Оце закінчила школу, да, закінчила школу, та я поступила ше в технікум у Смілі, ото був технікум, тоді він був технікум хіміків сахарної промисловості. Тепер він продуктовий, чи як, а тоді в його було це великий престиж поступить. Я в його поступила. Вже осталися з мамою вдвох. Старший брат жив там у Московській області, там женивсь, там остався в Митище. Бо не було сюди як їхать в село. Тут така бідність було, шо не було за шо рук зачепить. Менший пішов в армію, на границі служив литовській там. То тоже його бідного подавили, він так інвалідом остався. перебіжчики, знаєте, як на границі. І ми остались удвох. Ну, він ше служив, Мітя. Це він в 51-му пішов, в 52-му служив. Його в 54-му, трошки не дослужив, демобілізували по стану здоров’я.
Я поступила в цей технікум. Як же мене там мама збирала, нові ботіночки, шоб це ж я там була. Якийсь жакетик з старенького пальта перешила. Платтячко якесь тьотя Люда, мамина кума, то вона вже, чоловік її остався живий, вона вже сюди приїхала, як вигнали в 44-му. Потім в неї чоловік остався живий, то вона вже так потрошку шо помагала. Ми їй тоже помагали дуже, матір доглядували.
І ото так мене зібрали в ту Смілу. Платтячко єсть, я поступила. Така рада, приїжджаю, а в той час, а тоді налоги платили поквартально, це за 3 місяці за ті, а вона не заплатила налог, бо там же шось мені трошки купила, хоч ті ботіночки, хоч там якусь хустину. В селі я там в чому була, я дві зими ходила в школу в резинових чоботях, тепер ніг не маю. Бо вони ж тоді не такі теплі були, та ше такий клас був у нас холодний. Сидимо. А як стало тепло, а в мене ноги однялися. Ну, добре, шо раптово, то вилікували. Як казав лікар, шоб поступово, то була б не ходила. А так лічили піском, кропивою, як приходилось. Ну, я таки здала екзамени, і все, пішла ногами.
Поступила, приїжджаю, а тим часом прийшли та маму описали за налог. А тоді судили, як не виплатив налог. Забрали, шо там було в скрині, якесь ряденце, якийсь платочок. І це ж на суд, три роки тюрми тоді це пахло їй. Це мою маму, і ше там одна коло контори жінка, в неї тоже одна дочка, Антоніна. Це їх дві таких у селі. Я прийшла така рада, мама каже - куди вже, дитино, вчиться, отак і отак. Наче її забрали, а тоді випустили, шо нема ж дома нікого. І так потом уже її не судили, бо тільки в армії служив же старший, а я була ше несовершеннолєтня. Ну, хто тоді знав ті закони? Налякали її, і дали б то. Ну, там правда їй роз’яснили вже, як забрали. Та шо ж, ми позичили грошей, та оддали той налог.
Та й не було як уже йти вчиться. То я пішла в радгосп, а тоді ж Капітонівський радгосп це був, а в йому людей брали з колгоспів. І я пішла в цей радгосп робить. То в мене правда 50 рублів виходило. Мені ше ж не було 16 років, то мені сказали, шо не маєм права. А так мені вже 16 років виповнилось, так і на пенсію пішла з тею, шо мені виписали в радгоспі. Два роки я там працювала в 53-му, в 54-му в серпні місяці розсчиталась із туда та перейшла в Черкаси. Це ше мені не було 18 років, тоже не брали на роботу. Але таки взяли. На сахарнім заводі я робила, а тоді в 56-му вийшла заміж. Є шо згадать.
Та ми тоді з мамою заходились, та той садок давай рубать, бо платить за кожне дерево треба було. Вирубали, стільки дерев таких вирубали, вирізали. Ой! а тоді я в 54-му, як ото Сталін помер, звільнили народ, з селян зняли оці м’ясо, молоко, це за все. Тільки стали платить за землю, за сотку. Як ми плакали за тим садком, скільки ж знищили! Таке було життя. І це не тільки в нас таких. Це, хто ше був з батьками, та трошки жили зажитніше, то ше якось. А отакі сироти, хто остався після войни, то тоді вже ми пішли з тею мамою, та той вже судвиконавець, так їх називали у районі, заплатили той налог, та йдіть уже додому, не плачте. Але ж уже учиться мені не було, так я із тими 7 класами. А тоді вийшла заміж, то чоловік.
Було мама розказує, шо так воно склалося, було, тільки дитина народиться, зразу ж її в хрест уводили. Це виходили й брали от бабки, сильно, я ж вам казала, шо не дай Бог! зайти гарязній жінці в хату. Це не дай Бог! було. Якшо заходила тільки та, якшо случайно може, не знала. А були може такі, шо й спеціально! вони такі й тоді люди. То це було считалось сильно великим гріхом, бо на дитині скажеться цей випадок. Отак було. Так хрестили дітей.
- А якщо вже заходила така грязна жінка?
О. А. - То вона должна, якщо я от зайшла, в вас дитинка, я не знала, я должна обов’язково признаться. Це не считалося там чимось поганим, чи чимось. Буде гріх, як я не признаюсь. А як я сказала, не дай Господи! зайшла - ох! Боже мій! у вас же ж дитинка! а я ж оце не чиста! Якшо не дай Бог чого! так же ж колись воно було, то я вже, то вона обізатільно зберігала оцю о. А якшо даже вона за цей раз не зберегла, да, цю сорочку, чи спідницю, шо там воно було. Якшо даже, скажем, за цей раз не зберегла, може випрала, нічого, за другий раз можна взять, аби тільки з неї, з цеї людини. За другий раз. Її виполіскували, і в цій воді, воно наче здається так не гігієнічно, але це були єдині ліки. В тій воді, без мила, без нічого, просто в оцій воді купалася дитина.
- Один раз?
О. А. - Можна й два, може й три, може й приходилось більше. А потім купали якось звичайно дитину, в купелі купали.
- А це тоді, якщо жінка заходила не чиста, то тоді бурочки нападали?
О. А. - Да, нападали, дитина, робились ранки такі, і дитина просто гнила. В нас її так у народі, в нас в селі її називають кошуля. А на дитині - ой! Боже мій! як зайдуть, ой! Боже мій! на дитині кошуля! Старі люди це дуже знали, яка кошуля. І яка буде, наприклад, скажем, були тоді діти, дуже й золотухи було багато. Ну кошуля од золотухи відрізнялася.
- А чим вона відрізнялася?
О. А. - Ну, золотуха, очі червоніли, з вух текло при золотусі. Такі були, і за вушками тут мокріло, гнило в дитини. Були й по тільцю, ну іначі ранки. А кошуля просто ранки були. Просто ранки були.
- А від золотухи чим спасались?
О. А. - Ну, од золотухи оце ж чередою. Череда. Череда. Чередою оце таке було, і діти такі од золотухи. Очі од золотухи, і мене тато так лічив, росою. Колись дітям очі промивали до схід сонця росою. Літньою росою. Із літа назбирували роси, і в нас вона була. Тато було назбирує роси. Отак ідуть, і вона на цілий рік. тільки отак де очі, чи даже не в дитини, в дорослого, обов’язково промивали росою, й це допомагало. Нема в тебе роси літньої, ти не зберіг, на вікнах у хаті, ото зимою плачуть вікна, ото росу збирали й промивали очі дітям. Закапували в вуха. Лічили тільки росою. Ножки, все росою. Я знаю, шо в мене був кір, вже мені було 4 роки, мама каже, но я помню. Тоді кір же, сильно діти ним. А хто нас глядів? Заперли в хаті та й пішли на цілий день на роботу.
І я після цього кору, він дав мені таке осложнєніє, в мене, я оглохла. Мама каже, ми замітили. шо ти глуха. А потім і сліпа зробилась. Воно дало сильне осложнєніє, і тато зразу повіз мене в Черкаси, як казали, до головняного лікаря. Ну, шо ж каже, таке. І оце тато мене, шо там лікар прописав, які ліки, а тато мене вилічив росами. До схід сонця, каже мама, тільки сонечко таке, шо саме має ото сходить. Уже розвиднилось, а сонце ше тільки червоне ото, до схід сонця на росу, на росу, каже, ти спиш, а він взяв, ножками, ножками. Умив, обмив геть дитину всю, прямо скупає в росі! Вніс і поклав. І це кожен ранок так! А вушка позакапує, попромиває. І отак росою лічили, тільки росами лічили. Бо вже кажуть - поки сонце зійде, роса очі виїсть. То це не даром така приказка, ними лічили очі. І оце так лічили дітей.
А од кушуні то тільки оце воно таке. І там носили і в церкву, там і молитви, нічо не помагало! І ото було, в кого це горе, просять, ходять, і тоді жінка припомина, нагадує - ага! ота й ота була! А вона каже - ні. Раз ти була, гріх за тобою. А гріха тоді люди боялися. Отако спасалися. Таке наше жіноче. І іноді жінка не то не виходила з хати, вона даже було, мама каже, не вставала з постелі, якшо такий добрий.
- Дві неділі.
О. А. - Да, дві неділі. Якшо такий добрий чоловік, і то жінка не вставала, в неї ж все одкрито там по медицині. І груди, молоко прибуває, тоді ж всі молоком годували дітей. Це ж не годувать дитину считалося для жінки позорним! Коли жінка не кормить дитину, це було погано для жінки, негарно так її, це не була почесть для неї. Тільки треба було годувать свою дитину груддю. Ну, і це ж воно дві неділі прибувало молоко, і вона ж така, шо дійсно тоді вийде надвір, вітер повіяв, і вже нема людини. Як тоді, казала мама, шо було кажуть - ой! бо біла гарячка! підкинулась біла гарячка, і вмерла. Оце підвіяло. тепер то хоч так, а тоді штанів тих не було. Підвіяло і померла. Скільки їх так мерло од оцього. А тоді вже вона виходила.
- А до криниці можна було їй іти?
О. А. - Вона нікуди не йшла, нікуди! Нікуди з хати, та до криниці, Боже упасі!
- А пелюшки вивішувала?
О. А. - та які тоді ті пелюшки? вивісить там чи чоловік, чи хтось ше в хаті є, чи викинуть, чи їх посушать коло печі. Хіба тоді стільки тих пелюшок було, як тепер? І воно попісяє, та його на піч, та вона тут і висохла. Або коло коміна. А до криниці до 6 неділь вобще жінка не йшла. Вона була грязна. Вона ні за що не бралась! Ну, там у хаті борщ вона могла тільки там зварить. А за отаке, до води, до того вона ні за шо не бралась. Не йшла, вона ще грязна, їй не можна було. Іти на коровай це в нас дуже, як кличуть, це ж почесть така, шо воно й кличе коли молода, то каже - прошу на свадьбу і на коровай. Коровай ніби окремо печеться, а свадьба ніби окремо. Отак можна на короваї буть, а на свадьбу вже можна й не йти.
- А та жінка не мала права?
О. А. - Нє-нє-нє! ні на коровай! ні до церкви! ні на похорон! ні на кладбище! нікуди вона не йшла!
- Скажіть, а скільки було баб повитух у селі?
О. А. - Ну, хто зна! багато було. В той час не були баби, баби тільки брали.
- Чоловіки не могли?
О. А. - Нє, не було чоловіків! тільки були, бабки, баби. Мене тоже баба брала.
- Правда?
О. А. - Да!
- А з скількох років починали жінки такі займатися цим?
О. А. - Ну, мабуть так, як мати передавала, бо були не дуже старі баби, а були старі. Канєшно, не молоді, десь може років за 40 даже тако трохи. Це вже бабка повитуха.
- Так її так і називали - баба повитуха?
О. А. - Да, бабка повитуха.
- А не казали - бранка?
О. А. - В нас казали - повитуха. І бранка, й повитуха.
- А дітей брали?
О. А. - Да, дітей брали баба бранка, баба повитуха. То в нас була баба Мошурка, мене брала, там жила, мама розказувала.
- А з якого вона року приблизно?
О. А. - Хто й зна, з якого? вона тоді вже була старенька.
- Прізвисько її Мошурі?
О. А. - Мошурі, це було воно вуличне таке прізвисько.
- А так не пам’ятаєте?
О. А. - Не знаю! Це так, хто. От тьотя Васька може знать, бо це вони якраз, вона добре знає її.
- Але це були сімейні жінки?
О. А. - Сімейні! обикновенні сімейні люди були! І вона в сімї жила, й все, і внуків гляділа, і все. Ну вже всі знали, і вона безотказна була. Безотказна! так тільки приходили. Бо це я родилась на 13 січня, я з 12 на 13, це вночі. А вже є, якраз мого чоловіка двоюрідна сестра і вона родилася. То поки мене бабка брала. то вже тут ждали її, сиділи. Бо пішли до неї, а кажуть - прийшов Андрій, забрав бабу до Палажки, так тоді казали. А то вже прийшов теї чоловік, тепер вона вже тітка считається моя, і ждав уже там сидів, поки мене вже, я народилась. І забрав же, й зразу родилась та Міля. То це ми родились на Меланки, то її й назвали Мілєю. А мені чогось тато дав, схотів таке ім’я дать - Ольга. То це так тоді було, бабки брали.
- Значить, це ви кажете, випадає так, що це була сімейна традиція, що мати вчила дочку?
О. А. - Обов’язково! якшо не дочку, то когось ближнього. Воно ж тоже не кожному давалося. Не кожній давалося людині. Ну да, канєшно, мати передавала своїм. Це звісна річ. Шо як мати брала, то й дочка. В нас була баба тут Тарабайчиха в селі, така баба тоже, шо вона і одмовляла переляк, і те, то вона передала дочці. Тепер до неї ходять.
- Але та баба, яка одмовляла, вона не була повитухою?
О. А. - Нє! нє-нє-нє! Це отдєльні баби.
- Отдєльні?
О. А. - Це отдєльні.
- А вони ніколи не могли бути повитухами? такого не траплялося?
О. А. - Ну, хто зна! Повитуха була повитуха, а та баба була окремо, баба, та, шо одробляла, та тоже була почесна дуже людина. Це у нас святили, так говориться, ця баба, шо одробляє, вона має з Богом связь, і молитвами одробляє. А ті, шо роблять, та з нечистим мають связь, і це люди ніколи не були шановані. Нє-нє-нє! цих людей ніколи ніде не поважають.
Ну, буває це ж ті, шо роблять, а буває ше безневинна людина, а має погані очі. От кажуть, може ви чули такий вираз, шо тебе не двічі мати годувала? Це чого? і це дійсно так. Ось я кормлю дитину, а ну вже прийшов час одлучить од груді, а воно ж плаче. Ну, плаче ж, сильно плаче, та матері робиться шкода, а вже я сьогодні не дала дитині груді. Уже раз ти не дала, уже як би воно не плакало, як би воно не переживало це важко, як би тобі не було важко, бо й груди болять, і все. Але вже другий раз нільзя давать груді. А бувають випадки, і часто бувають такі випадки, шо ой! плаче! Та пожаліла, та взяла й дала груді. Тоді ця людина нещасна на все життя, в неї погані очі.
Вона не винна, й не зна, може даже вона й не знає, но в неї погані очі. Особливо в таких людей погані очі побачить новонароджене. Чи то дитину. Чи то теля. Шо б то не було! Даже котеня, все новонароджене як побачить оця людина своїми очима, воно сильно переболіває і просто помирає. І людина може совершенно не знать, зайти в хату, вона не знає, шо в неї. Но обично вже знають ці люди ж.
- Просто вже бачать.
О. А. - Да, шо я була й зробилось погано, да. І люди замічають. От скажем, я зайшла до когось і шось у хаті була Оля і шось уже зробилось. Значить, в неї погані очі. Люди швидше замітять, як я сама замічу за собою. Отак в одного, в другого, в третього. І тоді так оце нільзя ніколи. Було, як би вже, то вже та мати, яка готовиться одлучать, то вже вона приготовля себе до цього, шоб не дай Бог! не дать другий раз груді.
- Іще я хотіла спитати, як оце розрізняли якось повитухи, ви кажете, що було їх кілька, ось. То чи були гірші? були кращі?
О. А. - Ну, то вони всі були хароші. то ж раз вона вже бабка повитуха бранка, ну оце ця баба, я все чую за неї, за цю Мошурку, добра, її хвалять, да, добра була бабка.
- Що її хвалили?
О. А. - Да, всі кажуть, шо це була дуже хароша.
- Старалися потрапити до неї?
О. А. - Да-да-да! Ну, вони спасали, як могли. Ну, шо могла бабка в той час? Якщо поперечні роди, чи які, то вона ж не могла спасти.
- То не спасали такі?
О. А. - Ну, як змогла там. Ну, сильно ж тоді багато людей помирало од родов, да. Тепер кесареве, а тоді ж бабка ж не могла цього зробить. Було ж так, шо не можеть. Помага-помага, ну багато помагали. Наприклад, мама казала, шо вона дуже важко, четверо мала, і всі дуже важко моя мама мала. Бо й я дуже важко мала дітей. То це тобі, як і мені. Я, каже, дуже важко мала дітей. І баба дуже помагала. І каже мама, бо хто, а я, каже, дві неділі хоч мені, я не могла подняться з постелі. Бачите, тоді уже були й розриви. Тепер же їх зашивають, а тоді ж їх, бабка ж їх не зашивала, тих розривів. А воно ж і тоді мабуть так само було. Процес родів один і той же. Ну, помагали дуже.
- А ви не знаєте, як оце, як жила баба повитуха на одному кутку, а ця друга на другому, то вони не могли там навпаки якось іти та туди, а та туди? Чи як кликали?
О. А. - Та, кликали хто як. А чого, як у нас осьо на кутку бабка, то чого будуть бігти далеко?
- Скажіть, а шось платили тій бабкі?
О. А. - Обов’язково! Ну, яка її була платня? Їй давали хлібину. Це хлібину їй давали. Рушничка там давали. Чи хусточку. Ото така її була платня. Ну, в кого були гроші, то там дасть якусь копійку. Ну, це не було, великої не платили. Ну, це була почесна бабка. От на хрестинах, оце ж, як вона дає квіточку, квіточка це символ краси, такого всього. Оце вже її всі наче дякують. На хрестинах багато людей. Да, і оце її була платня. Оце кожний кине, кине, це вже її платня.
- Як кликали її, то тоді вона що зразу починала робити?
О. А. - Ну, помила руки, як годиться. Помолилась Богу. Всігда вона помолиться Богу, Отче наш, і там ше якісь. І приступала вже тоді до роженніци.
- Так, Боже поможи?
О. А. - Да! а як же! Боже поможи! на все добре! перехрищувала хату.