Село Вільшана Городищенського району Черкаської області
Інтерв’ю записала Галина Корнієнко
- Скажіть, будь ласка, як ваше прізвище?
- Шевченко Софія Гнатовна.
- А якого ви року?
- 1912-го.
- 12-го року.
- Да.
- Скажіть, а як прізвище вашого?
- Чоловіка чи батька?
- Чоловіка.
- Шевченко Іван Христахонович чоловіка.
- А батька?
- А батько Карпенко Гнат Васильович.
- А якого він року народження?
- Хто? батько? кажеться 1886-го.
- А в Вільшані тут він жив?
- Тут у Вільшані.
- І ви вільшанська?
- І я вільшанська. Ми жили раньше там, по тій вулиці.
- А як називався куток, на якому ви жили?
- Тоді називалась Натягайлівка, на нього казали. А тепер там уліца Леніна, а наша тут Захарова.
- Скажіть, а які ще були кутки тут?
- Ну, а ше куток туди йде, кажуть Жабоконівка на той куток. А тут осьо є куток, то куток Провійка на його казали. То це таке. А те аж там, то то Загребля казали, о. А туди до заводу, тут Петенки куток називався. І Новоселівця аж там був куток.
- Скажіть, а ваш батько був як, він тримав якусь землю? чи нє?
- 3 десятині було в нас землі! да коняка.
- До революції?
- Да. І коняка була. І віз був. І жатка кінна була. Ну, то все забрали. Вночі приїхали, розкуркулили.
- А коли це? в яких роках?
- У яких нас розкуркулили? у 32-м годі забрали все. О, а батька мого забрали аж уже в 38-му годі.
- І так він і не прийшов додому?
- Та нє! забрали, в Умані місяць побув. Тоді мати їздила, то каже - звечора як станемо в очередь! так їх же багато жінок. То прийде міліція, розжене нас, то ми, каже, цілу ніч лазили рачки, поки таки добилися вже до того, то вони сказали, шо вибув уже, нема. Мабуть розстріляли.
- А що йому казали? за що його? як ви думаєте?
- Ну, за шось, написали, тут були такі приятелі, шось куркуль мол, має землю, коняку, не хотів у колгосп іти. Ну, набрехали. Ми трохи жили заможніше, і чоловік прийшов до мене в прийми. Він був плотнік хароший, а в батька була вже корова, батько мій поїхав у Козацьку, і привіз метр штафетів тих. То ми, то він обгородився, бо він був хароший плотник, все робив. А він ззаді бувало, шо куча лежить. То мій чоловік робив в Одесі тоді раньше, бо він хароший спеціаліст. І він і колеса робив, і плотнік хароший, ну все він мог робить. так вони шо, зібрали збори, мого батька викинули з колгоспу.
- А він в колгосп пішов все-таки?
- Вже після того, як пішов в колгосп, все забрали, нема де діться, то пішов. То вони батька викинули з колгоспу, мого чоловіка зняли з МТС, і привели в колгосп, шоб він робив тут, бо треба ж було комусь організовувать. Треба було ж чим їздить, бо тоді ж коні були в колгоспі, вози ж ше були. Тепер уже його немає, тепер уже ж розводять ці коні, бо без них не можна в колгоспі. Шо ті трактори? а коняка таки є коняка.
- Скажіть, а в вас батько був хазяїном в сім’ї, розпоряджався грішми? чи мати?
- Як були, то і мати ними розпоряджалась, і батько. Поки видбаєш було на городі оце таке, продавали. То якесь порося, було, виглядиш та продаси. Це такі доходи.
- А на полі що ви сіяли?
- На полі, як ми ше самі хазяйнували, то сіяли, баштан садили. Було садим, наче пар називався, то там садовили баштан, о! за літо виполювали його. І кавунів було навезе батько повен двір. А то сіяли озимі, один год посіяли, вже, як у нас забрали ту землю, посіяли гектар називався, жита, та вже в колгосп забрали. То нажали там 24 копи тоді. Такий урожай був хароший. Ну, це ж таке, так хазяйнували. А дома тоже ж картоплю садили було.
- Це на городі?
- На городі, тут половину виорем картоплі коровами, а там половина, там цибуля, буряки. Траву якусь сіяли. Оце так.
- Скажіть, а фруктовий сад був у вас?
- Було ж більше, та як усихали.
- А що робили з яблук?
- А з яблук продавали, оддавали трохи на базар, о. А то для себе було на зиму. Оставили, та наквасили в діжку. Це таке робили.
- А в сушні сушили? продавали?
- Сушили. В сушні сушили.
- А у 30-х роках що сталося з тим садом?
- А в 30-х роках тоді накладали на кажду щепу, даже і на березу накладали. Було на те, давай за землю плати! А як посієш там сотку цибeлі, чи три, і за цибулю давай! і за жито давай! і крашанки давай! і м’ясо давай! Сильно обкрадали. Ото таке було.
- А як не було чим платити?
- Ой! Боже мій! Як прийдуть було, брали облігації, припиши 1200 або 1000. Уже батька не було, хазяїна не було. Нас було в матері троє дітей. Так вони було прийде чоловік 10, і оце кров з носа! давай 1000 рублів! де хоч візьми. То ми тоді і основу ткали, приходилося. Та виплачували ту облігацію. Було ніч не спиш та сілки насукуєш, а мати моя ткачиха була, і було і полотно тче, і рядна, шоб заробить копійку, шоб облігацію виплатить. Оце таке життя в нас. А тепер нема здоров’я осьо.
- Скажіть, а на вас казали - куркулі? чи?
- Куркулі, куркулі. оце сусіда було, не можна по дворі ходить, куркулька! куркулька! А яка я була куркулька? А тепер вони куркулі. По дві машини у дворі, і мотоцикли, і корови, й свині! То вони куркулі, а в мене оно 10 курей, нема в мене нічо, ні поросяти, нічо. Тепер я, тепер я злиденна. І воно мені вже й не нужне, бо я не подужаю. І до пуття і доски нема, шоб так загородить для поросяти. Це нема ж його де купить. та так і живу.
- А скажіть, а тоді, до колективізації ще, як ваш батько мав, був хазяїном, то він мав в селі такий авторитет? до нього ходили там позичати? чи щось таке?
- Мав авторитет, а потом вже придавили, шо вже до краю! забрали все й придавили, то вже було батько йде мій косить городи в колгосп. Було підуть, тут хліб продавали, то батько купив хліба фунт. То хліба купить, і нас 3 душі, це я, і мати, і він, то він принесе та на троє ту паєчку отако розділить. А він іде косить, а ми ідем ланку полоть, це так у совхозі.
- Скажіть, а ви одна в сім’ї була?
- Одна.
- Одна дочка. А більше не було дітей взагалі?
- Ну, в тії матері, шо вмерла, був ше хлопчик один, мій братік калічка. То він помер, а я одна осталась, та батько женивсь оце на цій матері. Та ми так і прожили. В неї не було своїх дітей.
- А він її дівкою взяв?
- Оцю матір? нє, вона розвідна була. Вона жила аж у Сибірі, та в 32-му годі, як голод, то вона приїхала сюди до сестри в Вільшану. А той чоловік, мабуть йому тут не понаравилось, та поїхав назад у Сибір, а вона осталась у сестри. Та мій батько як овдовів, та її взяв.
- То вона була росіянка?
- Нє, українка, тільки її батьки вивезли їх у Сибір, Актюбінська область, туди на землі виїжджали, а в їх велика сім’я, то вони туди виїхали, і там жили. А потом, а сестра її тут одна осталась. То вона тоді приїхала до сестри, а він поїхав, а вона осталась, та її вже батько взяв, як моя мати померла. Та так ми й прожили, в неї дітей не було.
- А вона добра до вас була?
- Добра, гріх сказать! Ну, не без того, шоб там було, в сім’ї всьо було. Але спасибі їй, вона добра була. Були діти оце в мене троє, то вона ж мені помагала, і вчить, і ростить. Шоб не вона, то вони б же не вивчилися. А так якось дали ми їм освіту. Та медсестрою.
- Скажіть, а до колективізації тоді, як ви ще були малі, то з якого віку вас до роботи привчали?
- Я робила, 9 год було мені, як моя мати рідна вмерла. А ця прийшла, то було заставляє, ну свині ж держали, корову пасла, оце така була робота. А як побільшала, то стала в колгосп ходить.
- А в скільки років в колгосп уже брали?
- А в колгосп брали, уже в 30-му годі, вже робили. Робили, брали. Бо мені було тоді вже це стільки год, то ми тоді якось гектар буряка возьме підряд, шоб за день 12 душ нас це ми його прорвемо, той буряк. І тоді забула, скільки ми вже получали. А робили крепко.
- В вашій сім’ї тоді ще давно, як ви були хазяями, то чи була така робота чоловіча й жіноча? щоб мати свою робила, а батько свою? чи разом?
- Ну, мати було собі коло печі там, пряли ж тоді, ткали. А батько хазяйнував, було запряже коняку та їде під фуру називалося, десь везе єврея у Звенигородку, або шо, шоб заробить ту копійку, шоб купить коняці вівса, чи там паші оце так. Оце так ми хазяйнували.
- А коли жінка чоловічу роботу виконувала?
- Сама я косила, в жнива жінці викосить 15 гектарів косою, то це добро? 15 гектарів! Один раз так ми косили за карелівською там дорогою. Жінок стільки, і чоловіки з нами. А тут була жінка бригадиром через 3 хатки, немає її, вона померла. І вже вечір, я до того заболіла, шо не можу вже, а вона - ну, так кончайте! Кажу - я не можу! я буду йти додому, я вмру. Чоловіки покидали, пішли, а вона тільки - кончай це! Але я покинула. І поки я дійшла додому, де стану, так мене й кольне сюди, так і кольне! Шо я думала поки дойду, то кончуся! Ох! іздівалися просто.
А дитина в мене, хлопчик, з якого ж? 45-го году, старшенький, та заболів на воспалєніє льогких. То тоді шо, дитина лежить у хаті, а ми аж за караївською дорогою в ланці, мати й я полем, а його бідненького кинули в хаті. Та в обід вони сідають, а я біжу аж з-за карельської дороги, шоб його покормить, ту дитину. Поки я прибіжу, покормлю тут його перепеленю, вже нема коли мені їсти. Прийду, то вони вже і наїлись, і оддихнули. Встають вже полоть. Оце така тоді жизнь була. Воно бідне вмерло, бо не було ж тоді ні садіка, як тепер, ні возили, нічого. Іздівалися з таких просто, іздіватєльство. Тепер уже бачте, 3 годи вона сидить. А ми, над нами. Вночі прийде - йди! наробишся, ше йди до віялки, крутить цілу ніч віялку.
- Це після війни вже?
- Да! після війни, ото саме война в якім? в 44-м в нас?
- В 45-м.
- В 45-м кончилась, а в 44-м там бої, а ми тут, це ж тре робить, нема ж кому, чоловіків нема. А моя мати було скирту робить, вона спеціаліст, а ми ряднами ту скирту носимо снопи. За ніч наносим скирту. Вона накладе. Та йдемо тоді додому. Та прийдеш, та чи їв, чи шо робив, та йди знову жать або в’язати.
- А рано в скільки йшли на роботу?
- Сонце сходить, то ми вже були коло жатки, і заходило - коло жатки.
- А це до якого року так дуже ходили зранку й допізна робили?
- А до якого? це в якім годі? до войни ше, до жатки.
- А! до війни це було.
- До войни ше. Ну, до жатки. Сонце сходить, шоб ти була коло жатки вже. Начинають жать жаткою, а тоді кіньми. І сонце заходить там коло жатки, 8 - 12 гектарів землі за жаткою. А стерні понагониш, бо босий же бігаєш. Іздіватєльство. А моя покойна матір було, та вона було нажне, ну, і ше й нав’язує. Оце го моя мати так копу нажнуть серпом, а потом ше возьмуть, а вона ше й нав’яже отоді туди.
- А копа це скільки було?
- Копа то це було пишуть півтора трудодня, а як нав’яжеш 8 - 12 кіп, то це тобі півтора трудодня або два пишуть. Оце таке. То вже у якім годі тоді дали нам, в 37-м годі такий був урожай, саме в мене оце дочка родилась. Урожай сильний був, шо була купка на купці пшениця лежить. та тоді дали нам по 5 кіл на трудодень хліба. А то за 200 грам робили, всякого було.
- Скажіть, а були в вас такі, шо не йшли в колгосп зовсім?
- Мало було. Тут одна була там, вона така із дочкою живе, зовсім не йшли. То їх обібрали хату, шо нічого не було! Вони собі живуть, глину продають. Вона осталась з дочкою, каліка вона й зараз. То тепер їй пенсію вже ж дають. А то раньше отаке, як там продасть ту мірочку глини, та ото так вони й жили. Землі не давали таким, і 15 соток не давали.
- А глину білу продавали?
- Білу.
- А скільки було там глини?
- Ну, мірочка така маленька, коробочка, і 3 рублі та мірочка, і півтора було, всяк. Як достане тії глини дешевше, то дешевше продасть.
- А де вони брали цю глину?
- А тут осьо видно й привозили, і тут глина осьо, Капустянський район, то там сильно біла глина! то було видно її привозять. Та привезе до хати, а вона тоді її робить. То таке життя було. Трудне життя було.
- А чи було, що крали в колгоспі?
- Крали? Ой! тоді судили, не можна було красти. За 100 грам, там у одної витрусили 100 грам, то дали їй 3 годи, 100 грам пшениці. То 3 годи дали, красти не можна було.
- А одні в одних люди крали, чи ні?
- Тоді цього крадіжки не було так, як тепер. Не було. Як бєдно жили, а не було.
- А в колгоспі крали?
- А в колгоспі може там хто й украв, все одно ні в колгоспі крали, ні то.
- Боялися?
- Боялися! вони й так на нас нападали. А там може хто й шо украв. Тепер більше крадіжки.
- А батько ваш ходив у школу?
- Ходив, шось учився він, ну не знаю, скільки він класів.
- А грамотний був він, да?
- Да, був. Мог писать. І я ходила, я 3 класи кончила. Тут була в нас школа осьо. Тепер там застроїли оце цю вуличку. Тута була на вигоні там школа, то я тоді 3 класи кончила. Нада було б якось дальше вчиться, бо я гарно вчилась. Але мене ж не пустив батько, бо 3 десятині землі, каже, кому ж воно буде? Тре буде хазяйнувать. та так та земля одійшла в колгосп, і ми остались ні при чом. Прийшлось гарувать.
- Скажіть, а хрестили дітей оце туди після колективізації? або в колективізацію? чи хрестили дітей?
- Мало хрестили. Оце вже начали, як ото німці зайшли, то хрестили там аж на горі, церкву тоді строїли, і батюшка був. І возили здорових уже хрестить! уже таких год по 5, по 6. то було так в рядка ставляє і христить підряд.
- Вільно, да?
- Вільно, а то не хрестили.
- А як діти помирали не хрещені, то де їх хоронили?
- В мене в самої двоє вмерло, там на кладовищі.
- Так само, із усіма разом, да?
- Да, похоронені, двоє дітей вмерло. Тому 9 місяців, було воспадєніє льогких. Там тоді не було ніякого спасєнія, не дуже лічили. тепер тоже от лікарствів нема, а раньше ж таки були. А тоді шо.
- Скажіть, а де ховали? в вас кладовище було одне у селі, чи?
- Нє, в нас не одне. В нас це тут одне, там друге на горі. А там ше двоє аж у сушняку. Четверо кладовищ. А правда, ще до заводу там п’яте. П’ятеро кладовищів.
- Скажіть, а як помирав в сім’ї хтось, то як повідомляли? переказували родичам? чи вони самі якось?
- Ну, як у селі, то переказували близько. А тоді, як далеко, то я вже забула, чи давали телеграми тоді, чи ні. Не скажу, бо я вже забула. А тут в селі близько, то одне другому переказувало.
- І всі збиралися родичі?
- І всі збиралися. Тоді як умирали, як моя мати вмерла, то ми жили ж тут, а її похоронили аж на тім кладовищі, на гору як їхать аж наверх. І була ше церква, ше не розкидали. То раньше було така мода, як везуть покойника, то завозять уперед у церкву, і там батюшка править похорон, а тоді везуть на кладовище. Тоді було так.
- За похорон то платили батюшці?
- Платили шось.
- А як доглядали батьків, там оставався хто-небудь, баба там, чи дід, то хто його доглядав?
- А хто ж? хто оставався у хаті, то той і доглядав.
- Менший, так?
- Менший доглядав. От. Як например оставався, як батько, ну тут один, казали, вбив батька на Загреблі, убив батька син, так йому не дав землі, тільки дав латочку в дворі построїться, а на полі нічо не дав землі, то він так і жив. Ото ж таке то було. Як уже батьків хоч, шоб понімали, а той не понімав, побив його, чи шось тоє. Було, моя баба розказує. Йому не дав батько землі, тільки дав у дворі латочку для хати, построїв.
- Скажіть, а тоді поважали батьків? на Ви називали батьків?
- Називали.
- А бувало так, що куми кумів називали на Ви?
- А як же ж!
- Обов’язково це?
- Обов’язково було!
- А бувало так, щоб сестра рідного брата свого там, або навпаки, називали на Ви?
- Нє.
- А двоюрідних?
- Двоюрідних, це кумів називали на Ви, а двоюрідних не називали на Ви. Це називали кумів.
- До колективізації, чи ходили на такі сезонні роботи десь?
- Ходили! Тут була осьо економія. То моя мати каже, ше дівчиною зимою було йду, ні штанів не було, свитка, холодно. Іду на решето насипаю, бо ше дівчиною була, більші там хто чим, а я, каже, на решето насипаю.
А брати в неї були, то ходили до волів в економію. Оце як уже сонце зійде, то вже вони в економію ідуть. Од Кузьми Дем’яна, од весни і до Кузьми Дем’яна, празник був такий , коли скоти родили. Це так мати моя було розказує, бо каже, їх велика сім’я була, було 5 братів, а їх 2 чи 3 дівчат. Ото через те так батько їх виїхав на ті землі.
- А чи були в вас в селі такі, що приймали участь в революції? чи в громадянській війні? як ото були такі.
- Я за це не знаю. Не знаю.
- А чи після от громадянської війни, чи співали в селі таких революційних пісень ото? не знаєте?
- Не знаю. Я знаю, шо порозкидали церкви, у нас тут на кутку два таких було, шо було на машині їздять, повбираються, критикували попів, критикували! То один помер, а другий є живий у Києві, йому одрізав. Воно якась сила є над нами. Якась сила є. Нашо його критикувать? В нас таке було. А вони собі руки на машину! їздять, повбираються, критикують все попи. Зачем воно нужно? Але ж така власть тоді, время таке було.
- А в клубі тоді збиралися дівчата і хлопці?
- Собиралися.
- А що вони там співали? ви не були?
- Не знаю, шо вони співали. Ну, я було в кіно піду, ну не співали ми нічого. Підеш, там погуляєш, подивишся, та йдеш додому. Там єврейська тоді церква їх була, а тоді переробили на клуб її оце, совєтська власть. І там собиралися. Ну, я була там раз скільки.
- Скажіть, а це якраз після колективізації, чи виїжджали люди з села? чи багато повиїжджали?
- До того виїжджали, ці виїхали то ше ж до колективізації виїжджали. На землю. А тоді йшли в колгосп.
- А з колгоспу можна було виїжджати десь на місто? чи ні?
- Ну, мало хто тоді виїжджав, бо вже в колгосп як пішов, то вже в колгоспі всі робили.
- Не дозволяли, з колгоспу щоб виїжджали люди? чи як?
- Не дозволяли, бо ніхто й не собирався їхать далеко. тут уже в колгоспі робили, вже звикли до його.
- Ну, а в місто не виїжджали?
- Тоді не виїжджали в Київ так, як тепер. Скільки повиїжджало оце молодьожі. Тоді всі в колгоспі робили. З батогами ходили до коней, воли були в колгоспі, запрягали. Телята пасли. Корови були. Усе робили в колгоспі.
- Скажіть, а колядували в вас після колективізації? в колективізацію? в 30-х роках.
- Ше колядували. Ше ходили по хатах.
- А коли перестали?
- А то вже перестали після 30-х там, в 32-м, 35-м уже не розрішали.
- І дітям забороняли? чи ні?
- І дітям забороняли, шоб не колядували. І посипать не ходили. Забороняли тоді.
- Скажіть, а дітям співали таких пісень, заколисували?
- Ну співали! як їх там колихали, то співали.
- Скажіть, а ви співали колись чи ні, як були молоді?
- Ну, разом з дівчатами було йдемо, та й співаєм. Тоді ше голос був, а тепер уже не заспіваєш, бо й зубів уже немає.
- А від кого навчилися співати? хто пісень вчив вас?
- Хто? а одна другій дівчата. Соберемось коло машин, ідемо ввечері од машини і давай будем співать.
- А вдома співали так, щоб мати співала? чи батько? чи як?
- Мати співала, але вона рідко, не було ж коли співать за роботою. Мати моя то гарно співала, а батько нє.
- Батько не співав. Скажіть, а коли більше співали, до колгоспів? чи після колгоспів?
- До колгоспів було гуляєм, собираються дівчата, співають. Там десь співають, чуєш. Там співають. Хлопці йдуть туди, де співають. Та грають, танцюють. Хоть і босі були, а таки весело було. А вже після колгоспу не було коли. Оце таке.
- Весною коли в вас виходили на вулиці? тоді ще, до колективізації.
- Ну, як уже тепло, в маю там, після Паски вже, то виходили на вулицю співали. Як тепло надворі. А холодно, то вже не співали.
- А збиралися таке, на вечорниці дівчата? чи ні?
- Ну, оце ж по вулицях собиралися, то там соберуться та погуляють, то там почують хлопці, шо співають, та йдуть туди. Та й гуляли.
- А після колективізації не було вже таких ото вечорниць? досвіток?
- Ну, зимою було десь соберуться в хаті дівчата і хлопці та й погуляють зимою.
- А не забороняла гуляти на вулиці влада? чи не розгонила?
- Тоді ж не забороняли, а вже ж як стали після колективізації, то забороняли, шоб ішли в клуб.
- Щоб на вулицях не грали?
- Не грали, а шоб ішли в клуб, то там грали й співали.
- А ці купальські, щедрівські пісні в вас співали? колядки чи співали?
- Ну, це ше до того, а там вже перестали. На Івана Купального, було, йдуть до ставу дівчата, вінки плетуть, пускають. Співали тоже. І Івана Купала.
- А не забороняли вже після колективізації такого робить?
- Купайла не забороняли. Ходили дівчата, вінки пускали.
- А до колективізації чи було таке, щоб співали окремо чоловіки? окремо жінки? якось так збиралися, чи ні?
- Не помню такого.
- Не помните. А як гуртами так співали жінки чи там на весіллі, чи десь?
- Та на весіллі соберуться десь, де свальба, то там співали.
- А яким голосом? як казали, голоси які були там?
- Ну, разні були. І те о, весільної співали жінки. Дружки молоді весільної співали.
- А як казали там, горяка тягнути? чи як?
- Не всі ж того горяка тягли, а так.
- А в таких піснях?
- А в таких то тягли горяка. Да, пісень раньше співали гарних.
- А як казали? дискантом бере? чи баси?
- Ну, який в кого голос, та вгору бере, та басом співає.
- А ще який голос був?
- Ну, в кого який там. Ну всі співали. Як гарні голоса, то гарно і співали. А вобше в мене голос поганий був, а то у подруг було горло, і вони гарно. А ти там і собі мурличеш, співаєш.
- А скажіть, а були частушки ото різні такі? коли в вас частушки почали співать?
- Частушки? щось я й не помню. Таких пісень співали, а про частушки я не знаю. Може де й співали. Та то таке.
- А як танцювали, то приспівували до танцю?
- Нє, на бубон грає, й гармошка осьо в колгоспі було. А ми ввечері ідемо босі й танцюємо там.
- Скажіть, а до того, як розкуркулювали вас, в вас усіх були дома чоботи, взуття?
- Ну, були чоботи такі прості, із простого того. Були і в мене чоботи, і в батька були, і в хазяїна, бо батько як пішов, то ше й узув гарні чоботи, і піджака вдів. А хто й зна де, може на Сибір, вони ж його подержали, та не знаю, може де скинули. Таке.
- Скільки, ви кажете?
- 40 чоловік.
- З Вільшани?
- З Вільшани. То один десь явився був год через 10, а де він був? десь у лісі, чи шо? як? То він вернувся, але ні за кого нічо не розказував. То нема його, він вже помер. Отам на заводі жив. А то ніхто більш не вернувся.
- А він переховався десь, так?
- Може десь переховався, може отакі були в охрані, шо його одпустили, може викупився. Бо він нічо не розказував, де він був? шо він робив?
- А ви зверталися до влади? питали, де батько? чи ні?
- Та шо ми звертались, ніхто нам нічо не казав. А то ж поїхали вже до тюрми туди в Умань. Сазали, шо його в Умань вивезли, то мати ж поїхала, то я ж вам кажу, шо кажуть, цілу ніч ми лазили, в очередь ставали. Шо станемо в очередь, а міліція прийде й розжене. То каже, і рачки лазили, і всяко, і таки добились вже. Ну, вони сказали, шо нема, вибув. Уже вони його може забили. 70 тисяч, курки тепер не купиш. А забрали в нас, і кабана годували, і телицю. І хліба центнерів 3, і жатку, і плуга, й борони, й коняку. А тепер же воно скільки стоїть, а вони дали 70 тисяч.
- Це в Городище ви звернулись?
- Да, люди за це знали. А батька мого вбили! був вбитий в Умані, і десь у рів вкинули.
- Скажіть, а як до вас ставилися потім уже, як батька забрали, то сусіди, селяни?
- Погано ставилися! Оце була, вона вже вмерла, було ніяк не скаже, не можна по городі ходить, - куркулька! куркулька! куркулька! Ой, як я раньше нагорювалася! А потом, як уже, було, прийдеш од машини, нє! з буряків ввечері було прийду, вже пізно, 9 часов, гудок загуде! А в нас тут було, як кажуть, осьо за цим городом, на полі. То я, було прийду, повечеряю та берем з матір’ю рядна та носим із того, на ярки, гній на город. Ряден по 10 принесем, бо то ж хотілось, шоб воно шось родило, шоб шось виросло. То як уже цей год город одбирали в нас, та всі сюди перлися, кажуть - усі перлися на твій город, бо в тебе найлучий город. А я кажу - да! в мене хароший город, бо я город, прийду з буряків, та ше гній носю на його. А тут була бідна, Мерла на неї казали, в неї під хатою лежав гній, і вона і рядна його не принесла в город, бо вона ледача була! то й город такий, бо ледача була, не хотіла робить. А тут приходилося і в колгоспі робить, і дома робить ше й ночами, бо треба було троє дітей воспитать. Це воно так.
- Ваш чоловік не вернувся з війни?
- Нема! не вернувся.
- А в вашій хаті тоді ще, чи були образи в вас?
- Були в мене. Та як снаряд, в мене розбило хату. І самий перший проти танковий пройшов через усі 4 стіни, але не зачепило. А потом от начали з гори бить, там стояли красні, то там було, і осталися тільки досточки. А то стікло, і все, вже воно витерлось. І звідтиль вибило, то там дві ікони стояли, то й зараз одна є. то одну геть розбило, а одної і стікла не зачепило. Чи так Бог дав, чи шо там. Я вже, виїжджала моя рідня ізнизу там в Западну, то в їх ікони були, то я забрала ту ікону, вона розпадалась, та її отако була кляйстером цим взяла, та вона так і стоїть.
- А скільки було образів приблизно в хаті? чи багато?
- У мене було?
- Тоді в батька, в батька.
- Та мабуть було із 8. Була в нас Тайна вечеря, такий образ. Ну, Матір Божа, Спаситель.
- Ага. А найбільше до яких ікон молилися там, просили?
- До всіх, до всіх молилися.
- А як їх розвішували по хаті?
- В нас така була оця го там, і там забиті гвозді, і в ряд стояли.
- А як казали - божник? чи полиця? як?
- Полиця.
- Прикрашали рушниками? чи чим?
- Рушниками.
- А сухі квіти клали?
- Клали раньше сухі квіти всякі. Сушили. І в хаті, було, вимажеш, прибереш.
- А що з старими іконами робили?
- Не знаю, ми нічо з ними не робили. Стояли, поки ото побили. Я ж кажу, собиралися в церкву процесія така, ікони несли. Люди йшли, й батюшка, і на полі криницю десь на яру вбирають, шоб дощ пішов. Бувало, ше й не прийдуть додому, і линне й дощ десь. Було таке.
- А потім обідали збирались?
- А потім обідали, собірались. Готовили.
- Біля церкви?
- Коло церкви.
- Скажіть, а старці були коло церкви?
- Ой! тоді їх і не було!
- А на базарі старці сиділи?
- На базарі шось я не помню, тоді старців і не було, я їх не помню. Були ці, перекупки, продавали насіння якесь. Те насіння продає, це єврейки сиділи. А та якісь горіхи. Отаке було коло церкви продають на стакан. Молодьож купляє. А як голод в 33-му, то були вже.
- А не забороняли їм ходити старцювати в голодівку? влада.
- Та я не знаю! наверно не забороняли. Це було давно.
102 HK 2B-Shevchenko Sophiia, 103 Pidhrushnia Oksana, Chukhlib Mariia
- В суботу зелену, дуже гарні проводи. А в нас були проводи оце після Паски, та через тиждень.
- А на вашому кладовищі не збиралися люди на Троїцю?
- Нє.
- А ви не пам’ятаєте так, щоб було, збиралися на Тройцю в понеділок, казали, що русалчин понеділок?
- Нє, то раньше було баби дома собираються й купають, шо це наче русалки. Собі дома ото нагріють та покупаються.
- А тоді що?
- А тоді там по чарочці випили та й розійшлися. Таке було.
- То баби? жінки?
- Ну баби, там і старенькі, і молодиці.
- А дівчата ні?
- Дівчата ні.
- А ви не пам’ятаєте пісень?
- Не пам’ятаю я.
- Щоб русалку там звабити?
- Не знаю я. Не буду казать. Було такий, пришивали селезня до сорочки, оті косинці. Надівала молода сперва ті косинці, а тоді такий терночок був. А поверх терночка вже вінки.
- А вінки з чого?
- А вінки були разні. Робили з бумаги, красиві вінки. І вбирали молоду і в лєнти, і рушником підперізували, кацапські тоді рушники були, а другий на руці. Це молодий.
- А одягали? сорочка?
- Одягали, сорочка вишита або перкалева була у кого, і з вирізуванням була. Широкі спідниці.
- А як називали спідницю?
- Ну, разні були, і шерстяні були, і з уланом, нашитий такий улан. В мене його не було такого.
- А корсетку носили тут якусь? чи ні?
- Були в дівчат і корсетки в кого, такі шерстяні.
- А як вони, з вусами були? чи ні?
- Нє.
- Не з вусами, а які?
- Ну, корсетик пошитий, отут такими зборками, ті корсети. В кого були, а в кого і не було. Усяк було. Хто багатий, то в того було. Хто бідніший, то не було. А вінок плели із лєнти.
- А які лєнти були?
- Вишневі.
- А чорні теж були?
- Чорної не було, вишнева була. Квітку робили з волочки отут серед холови ставили квітку. Отако віночок, віночок, а потом уже квітка.
- Із волочки, так?
- Із волочки.
- А якого кольору?
- Вишневі були, червоні. І лєнти чіпляли ззаду, багато було, лєнти гарні такі. Намисто. І в мене карбованці то були. А де вони ділися? діти порозбирали та попромінювали.
- А чого вас так дражнили поштаркою?
- А чого дражнили? бо мій же дід служив, мав 12 коней, ше при старому времені, і возив пошту. Тоді ж не було так, як тепер, самольотами і машинами. А він возив кіньми. І в його було 12 коней, і батько мій, і ше два кучери було, десь туди у Звенигородку, о. То так нас і прозвали поштарями.